|
Сатир, лишивши бронзовий струмок, стискає канделябр на шість свічок, як річ, належну одному йому. Але, як непомильний каже опис, він сам йому належить. Позаяк, належність обоюдна річ, бідак не виняток у описі. Тому в його мошонці зеленіє окис. Метка уява виокремить яв. Було таке: долав і він уплав потік, в чиєму дзеркалі давно шістьма гілками шумували зела. Обняв був стовбур, що укоренивсь в землі. З гладіні водної кудись подівся слід. Просвічувало дно. І відкись щебетала Філомела. Тривай тоді усе це зайвий миг, сатир і самоту пізнати б міг, і непотрібність ручаям, землі; та тої миті попустився жалю. Темніло. Зі кутів, жалям у лад, «Не вмер» – не угавав дует свічад. Посвітач опинився на столі: осяяти довершеність ансамблю. Є стан речей, є стани речовин. Сатиру в бронзі копії світлин не шкодять. І позаду Рубікон, і отвердів увесь, до геніталій. Тим і бере мистецтво, вочевидь, що темну річ і потемки яснить, оскільки головний його закон, достоту, в незалежності деталей. Палімо ж свічі. Годі балачок, шкода чи ні сатирові свічок. І ким хто володає – годі кпин, хоча гримаси і зловісні, врешті. Не я тебе, красуне, обійму. І докір слізний твій – казна кому; оскільки заливає стеарин не спогади за річ, а суто речі.
|