|
Сатир, лишивши бронзовий струмок, стискає канделябр на шість свічок, як річ, яка належить лиш йому, та, як суворо констатує опис, він сам собі належить лиш. А втім, усе комусь належне є таким. Тому сатир – не виняток. Й тому в його мошонці зеленіє окис. Фантазія підкреслює нам чин. Було це так. Він переплив один через потік, де в дзеркалі давно шістьма гілками лопотіли звела. Він стовбур обійняв. Але землі належав стовбур. І сліди в імлі змивав потік. Просвічувало дно і звідкись щебетала Філомела. Якби все це тривало ще б хоч мить, сатир би міг самотність зрозуміть і непотрібність ручаям й землі, та за хвилину мисль його заслабла. Стемніло. Хоч із кожного кута “Не вмер” кричала мовчки пустота. Підсвічник чувся паном на столі, довершуючи повноту ансамбля. Не смерть на нас чекає – тільки чин оточення. Від бронзових світлин Сатир не вмре. Він йде за Рубікон й забронзовів од пейс до геніталій. Напевно, і бере мистецтво тим – не брехнями, уточненням самим, оскільки основний митця закон, звичайно, в незалежності деталей. Тож запалімо свічі. Годі нам казати, хто з пітьмою сам на сам. Ніхто не скаже, що це за один, хоч порухи й зловісні, не перечу. Красуне, не мені тебе любить і не тобі за мене сльози лить, оскільки заливає стеарин не тіні від речей, а речі, речі...
|