|
М. Б. Ми житимем удвох, на кілька миль самі, за височенним валом дамби від континенту, в сутіні довкіл саморуч перевішеної лампи. Ми почнемо за картами двобій, начуємось, як стугонить прибій, покашлюючи, пестуючи мрію під рвійну шарпанину вітровію. Я постарію, дехто – навпаки. І вийде так, як учать піонери, що йтиме лік на дні – не на роки – відведені нам до нової ери. Як і навспак Голландії народ, з тобою ми посадимо город, насмажимо і устриць за порогом, поживимось і сонця восьминогом. Нехай над огірками дощ линé й засмага ескімоські витне штучки, і на рамені палець твій торкне обачної незайманої смужки. Я на ключицю в дзеркало зирну, і борозну помічу навісну, і давній гейгер в олов’яній рамці на вицвілій і запітнілій лямці. Зима найде, завіє укриття зі осоки і нам небесна манна. А щойно світу явимо дитя, наречемо його Андрій, чи Анна. І зморщеному личику як слід прищепиться батьківський алфавіт, чий перший звук зі видихом супутнім окріпне і зголоситься в майбутнім. Ми в карти назмагаємось, і от, зі козирями якось, норд чи ост нас віднесе за лінію відливу. І наш дітвак у хвилю вередливу задивиться: ба, невтямки, чому метелики колотяться об лампу, коли настане час – уже йому назад перебиратися – за дамбу.
|