|
На березі стоятиме наш дім Й межею буде височезна дамба Між континентом й нами, в колі цім, Що спорудила саморобна лампа. Картярський ми влаштуємо двобій і слухатимемо, як гуде прибій, бухикаючи з жалем непримітно на кожен подув, надто сильний, вітру. Старим я буду, молодою – ти. Та вийде так, як твердять піонери: лік буде вже на дні – не на роки, що нам лишилось до нової ери. В Голландії своїй же, навпаки, ми разом доглядатимем грядки і смажитимем устриць за порогом, смакуючи, як сонцем, осьминогом. Нехай шумить над огірками дощ, засмагнуть ескімоські наші смушки й під пальцем заніміє ніжна товщ цнотливої незайманої смужки. Я на ключицю в дзеркало зирну і виявлю там хвилі крутизну і давній “гейгер” в олив’яній рамці на вицвілій від поту гейби лямці. Прийде зима і вітром очерет змете з покрівлі нашої завія. Коли ж дитя на світ ми приведем, то Анною назвемо чи Андрієм, щоб зморщеному личку вийти в світ допомагав російський алфавіт, чий перший звук у віддиху триває і з часом, отже, стверджуватись має. Ми в карти воюватимемо, й ось нас разом з козирями кине щось від берега у звивистість відпливу, і первісток наш буде, наче дивом, бентежити мовчазно погляд свій метеликом, що битиметься в лампу, коли настане час для нього в світ – назад – перебиратись через дамбу.
|