|
Бачу колони вкляклі онуків, гріб на лафеті, огира круп. Вітер сюди не навіює звуків плачу російських траурних труб. Бачу в регалії убраний труп: в засвіти слідує зоряний Жуков. Воїн, до ніг чиїх годі впало стін, хоч меча і тупив упень, прізвиська волзького Ганнібала лицар і святців степних епопей. Дні доживав, як піткала опала, що Велізарій або Помпей. Геж і полив у землі чужинній крівці він воїв! Що ж, горював? Кликав якого на одрі, в цивільній білій постелі? Ба, німував. Що він їм скаже у тиші могильній кіл підземельних? «Я воював». Правому ділу Жуков десниці не докладе тепер у бою. Спи! У історії місця сторінці вистачить всім, хто у пішім строю сміло ходив на сусідні столиці, боячись кроку зайве в свою. Маршале! Візьме ненатла Лета кілько цих слів і твої прахорі. Пак не обтяжить малістю лепта шани спасенного вибитим в прі. Бий, барабане, і, маршова флейто, нумо висвистуй, як ті снігурі.
|