|
Бачу в снігу колони онуків, гріб на лафеті, шкапини круп. З вітром сюди не докотяться звуки ратних, жалобно здійнятих труб. Онде в регаліях прибраний труп: в смерть полум’яний вирушив Жуков. Стінами, під мечем які впали, що за ворожі гіршим був, сей воїн нагадував Ганнібала, волзьких степів половецький бей, дні що скінчив свої глухо, в опалі, як Велізарій а чи Помпей. Скільки солдат скупав у купелі з крові в чужинах! Що ж, побивавсь? Чи він згадав їх у штатській постелі хоч перед смертю? Повний провал. Що відповість він, стрівшись в пекельній царині з ними? «Я воював». Вже не підніме Жуков правиці, вщент не розіб’є неправедне зло. Спи! І сторінки для всіх очевидців стане, що в складі піхотних колон входили сміло в чужинські столиці та до своєї страшно було. Маршале! Візьме Лета невситна ці ось слова і твого прахорця. Ти їх прийми все ж – хоч жалюгідна, вголос говорячи, лепта оця. Бий, барабане, свистілко побідна, гучно висвистуй на кшталт снігурця.
|