|
М. Б. Провінція догулює Різдво. Палац Намісника весь у омелі, і смолоскипи пихкають, чадять. В провулках гам, похлюпує питво. Незлецькі, розбитні, брудні, веселі гурти юрмляться обік від палат. Намісник зліг. На одрі сподаря вкриває шаль, узята в Альказарі, де він служив; під нею й уявляв не раз дружину і секретаря, котрі вітають гостей в нижній залі. О ні, він не ревнує. Радше яв жахає щкаралущею пороб: недуг, примар, півобіцянок щодо посади в Метрополії. Авжеж, він знає, що у забаганках товп передусім святá, а не свобода; з цих міркувань і благовірній теж він дозволяє зради. Чим би ще він відволікся і уник, наприклад, нудьги і трясці? А якби кохав? Стенає мимоволі він плечем, і зболено вичікує на вислід. ...Гульба у залі, зрештою, вщуха, але триває. Погляди вождів племен у денцях кухлів бачать далі, де не ступала ворога нога. Ті ж зуби, що оскалювали гнів, мов колесо, яке пригальмували, заціпило на усмішці, й слуга їм підкладає їжі. Уві сні кричить купець. Оривком чутно співку. А благовірній зі секретарем не зле і у саду. І на стіні орел імперський, що склював печінку Намісника і схожий з упирем. І я, письмак, що повидав світів і перетнув на віслюку екватор, з вікна пильную відрухи пітьми і думаю, як схожі ми в біді: його не хоче знати Імператор, мене – мій син і Цинтія. І ми, ми гибієм тут – митарі тернів гіркої долі, горді за великі переступи з подобою Творця. Всі будемо однакові в труні. Тож за життя побудьмо різноликі! Такий палац, такі у нім місця – Вітчизні ми не судді. Судний меч самі і ганьбимо, собі на горе: нащадки, влада – у чужих руках. Як добре, що нема доріг для втеч! Як добре, що взялося льодом море! Як добре, що субтильніш в небі птах обтяжених усим оцим тілес! І участь неба в леті безкорисна. То, може, річ в пропорції щораз ваги і голосів птахів з небес. Тому нехай чекає їх вітчизна. Тому нехай ячать вони за нас. Вітчизна... Чужаки з її дворян у Цинтії в гостині до постелі схиляються, немов які волхви. А хлопчик спить! І жевріє зоря, що вуглі з-під схололої купелі. І гості окіл тої голови на ореол олжі підмінять німб, зачаття непорочне – пліткуванням, умовчань млою – батька при свічі. Мла поверхи з’їдає по однім. Один. І другий. Плямкає останнім. Та два вікна палацу і вночі горять: моє, де смолоскипа блик не застує від повні лісосмугу, ні Цинтії – мені, а ще – сніги; Намісникове, що по инший бік стіни всю ніч поборює недугу; не спить – щоб не спалили вороги. І ворог никне. Світло від зорі на обрії збавляє світ полуди, повзе у вікна, осягає суть заскоченого тут о цій порі, і, здибуючи залишки від учти, вагається. Однак, руша у путь.
|