|
Провінція гуляє на Різдво. Палац Намісника вкрива омела, чад смолоскипів огортає плац, сміх у завулках, черні торжество. Брудна, лайдакувата і весела юрба гуляти вийшла за палац. Намісник хворий. Гейби догоря, в рядно вгорнувшись, взяте в Альказарі, де він служив; міркує він тому про жінку і свого секретаря, котрий гостей вітає в нижній залі. Навряд чи він ревнує. Бо йому важливіше замкнутися в собі – у шкаралущі снів і переводу на службу в Метрополію. Адже він знає, що для свята цій юрбі насправді є байдужою свобода; тому, на жінку плюнувши, уже Їй дозволяє зради. Не пече ніщо його. Коли б його не гризли нудьга і напади? Якби любив? Стенає мимоволі він плечем і геть жене думки і грізні числа. ...Спадає дещо запал у юрби, але не зовсім. І сп’янілі геть вожді племен склянистими очима у далеч дивляться, де ворог зник, і зуби, гнівом вишкірені ледь, мов колесо, затиснуте дверима, на усмішці застрягли, і служник Їм їжу підкладає. Уві сні кричить купець. Звучать пісень уривки. Намісникова...дь з секретарем випурхує у сад. І на стіні орел імперський, що склював печінку Намісникові, зирка упирем... І я, письменник, я, що бачив світ й на віслюкові перетнув екватор, дивлюся у вікно на сплячий кут і думаю про схожість наших бід: його не хоче бачить імператор, мене – мій син і Цинтія. І тут, тут край всьому, і долю цю сумну не піднесуть нам гордощі великі, що відійшли від образу Творця. Однаковими ляжемо в труну. Тож за життя хоч будьмо різноликі! З палацу рватись нам не до лиця, вітчизні ми не судді. Судний меч потоне у ганьбі чи власній суті: і влада, й спадок – у чужих руках... Як добре, що у суднах повно теч! Як добре, що льодами й море скуто! Як добре, що субтильний кожен птах у хмарах для таких тяжких тілес! Такого не закинеш, як трутизну. Та, може, у пропорції якраз вага оця до голосів з небес. Тому хай пролітають у вітчизну. Тому нехай горлають замість нас. Вітчизна... де якісь чужі пани у Цинтії гостюють, до колиски схиляючись, немов нові волхви. А хлопчик спить! І сяє з вишини зоря, застиглий жар, де зріють зблиски. І гості, не торкнувшись голови, замінять німб на ореол брехні, в зачаття непорочне кинуть плітку – мовляв, не обійшлося без пролаз... Пустіє. Гаснуть поверхів огні, ніч ставить почережно чорну мітку, і тільки два вікна на весь палац горять: моє, за мною – смолоскип, і я дивлюсь як диск за рідколіссям пливе і бачу – Цинтію, сніги; й Намісника, котрому із-за шиб, де він в борні з недугою знемігся, ввижається, що в пітьмі вороги. Нарешті – відступ. Вранішня зоря займається десь на задвірках світу, вповза до вікон з наміром збагнуть, що діється, і погляд простеля, йдучи на рештки учти, й відступити збираючись. Але торує путь.
|