|
Піщані скрізь горби, сосни ряди рясні. Тут мряка восени й похмуро навесні. Тут море брижить на вітрах подолки свої знебарвлені, та із сусідських дач почуєш часом то дитячий плач, то пискне Лемешев з-під замашної голки. Полин на острові й очеретів гнилля. І мати-одиначка по прання йде до паркану. Кочетів скрипіння: то пасинок природи, хмурий фінн, пливе, щоб невід вийняти з глибин, та в ньому – тільки моря шумовиння. Тут чайка знизиться, там промайне баклан. То алюміньєвий аероплан, що більш доречніший посеред хмар, ніж птиця, летить до півночі, де байдикує швед, що барву сіру п’є і втягує, як мед, й прісним повітрям зовсім не тяжиться. Тут обрій набуває простоти доступності через пусті форти. Вітрило блякле згубленої яхти, що вперто креслить далечі блакить, не вихованця бур вам явить мить, а – гирла заболоченого Лахти. І око, звикле до змаління тіл, авжеж, на відстані, інакших сил тут набуває, де в-з-загалі про тіло немає мови, де не втрати жаль, затим що більшу здогадально має даль те, що згубилося, ніж згуби вигляд. Коли помру, нехай мене сюди перенесуть. Нікому я біди не принесу, на себе й море схожий. Обіймів лагідніших і клешень таких не відшукає той, хто рівно біг, – безгрішнішого й пранішого ложа.
|