|
Мій народ, що не просить дарів у небес, Мій народ, ні хвилини не мислячий без Рукоділля та праці, що мовить з усі́ма, як друг, І чого б не досяг, без гордині дивиться навкруг. Мій народ! Я щасливий вже тим, що твій син! Косих поглядів мені ти вже ніколи і не даси, Та заглушиш мене, якщо пісня моя не чесна. Ти почуєш її, якщо щирою буде вона. Не обдуриш народ. Доброта – не довірливість. Рот, Що говорить неправду, долонею криє народ, І такого на світі ніде не знайти язика, Щоби власник його на народ зазира звисока. Співака шлях – землі, рідной неньки це шлях, І куди не підешь – до народу приведуть пуття. Розчинитись в його незліченних людських голосах, Загубитись листком в невгамовних шумлячих лісах... Хай підносить народ – він суддя, отже, має резон Немов висохлий кущ, горду пиху окремих персон. Адже тільки народ може міру для величі дать, На узліссі ніяк зріст свій з лісом не можна зрівнять. Припаду до народу. До величі сили зверну. П’ю се мови величчя, пірнаю в її глибину. Припаду до річки, нескінченний потік уздовж очей, Що крізь роки, крізь нас у чарівне майбутнє тече. Мій народ, що не схилив ані голови, Ані не розгубив цінні звички трави, Зерна жменею в смерті момент затиска, Ті, що здатні рости і в снігах, і в південних пісках. Мій народ, мій терплячий і добрий народ, Той, що п’є, той, пісні що кричить, до висот Що спрямований, велетнем він повстає – Вище зірок його зріст, не скрити, що є! Мій народ, що дає славу кращим синам, Суд несе пройдисвітам своїм, брехунам, Що ховає в собі свої муки – та твердий в бою, Що говорить безстрашно страхі́тливу правду свою...
|