|
Безсмертя не попрошу в смерті я, злякавшийся, коханий та бідніший, – я дихаю прожитим днем щодня певніше, і солодше, і чистіше. Як на больверку широко мені, як холодно, і вітряно, і вічно, і як хмаринки, що блищать в вікні, надламані, легкі, недовговічні. І восени, і влітку не помру, Не сколихну зимове простирадло, любове, глянь: в рожевому кутку лиш павутинка нас з життям тримає вправно. І щось, немов разчавлений павук, в мені біжить і дивно так згасає. Та видихи мої і махи рук між часом та між мною провисають. Так. Часу плинному про долі біль кричу все голосніше і печальніш. Так. Знову я про час кажу собі, та час відповіда мені мовчанням. Лети в вікні й здригайся у вікні, злітай, злітай на гнотик цей бентежний. Свисти, ріко! дзвони ти по мені, мій Петербурже, дзвоне мій пожежний. Хай час невпинний про мене мовчить. Хай плаче легко вітер молодецький і над моїм надгробником єврейським життя нове настирливо кричить.
|