|
Земна поверхня завжди істот береже, мабуть, від космосу, пак стегно мостити тут є куди, звестись, вийти, ввімкнуть лампу, зирнуть в вікно. Вісім инших планет спростовують раз у раз цю візію: зокрема, нам чути їх «ні!» умент, коли убивають нас, а змоги втекти нема. Достеменно, що я є, існую, й мені, що б я не говорив, з огляду западні єдиного тут життя, не йметься в нім без морів. Не ворог я і рівнин, підлеглих льодовикам, цінитель пустинь і гір – а над усе Аппенін – того, чого, кажуть нам, в космосі – перебір. Статус небесних тіл усталений завдяки рельєфам. Чіткий рельєф окові узнаки, і в поглядові довкіл з’яcується: це не блеф. Всяке життя під стать ландшафтові. Туплять зір лона сірих красот: який ті у змозі дать умам і серцям примір, не кажучи – для аорт? Коли опинитесь на Сиріусі, – довкруг погляд хутко звика до щебню і валуна. Це – те, що псує каблук і не блисне зблизька. У тіл і їхніх небес годі, як не кривіть простір, подібних див. «Всі можуть жити без, – любови, – сказав піїт, та ніхто без води». Вода – і мій сентимент. І скорше, аніж турист натискає на спуск камери в той момент, щойно ландшафт рябить, в мені ожива молюск. Йому підспівує хор хордових і зо п’ять літрів не в голубій крівці – у м’язів, пор суші мене, як п’ядь, відвоював прибій. Стоячи сам на сам з морем, тручи чоло і мружачись до води, радію нагоді там розгледіти те, чого в галактиці не знайти. Моря нема без хвиль – дивних речей, чий вид розмноженого числа у часі, на свій копил був щеплений їм в обхід всякого ремесла. Безумовно, вода – сума своїх часток, і хвилю дратує лік за обертами гвинта; побрехенькам чуток запобігає блик. Впливів сваволі хвиль не збавлене і само слово «хвиля». Оне, окрім, що несе клеймо поглядів звідусіль, ним клеймить і мене. В ехові «х» і «в» явно дає гастроль безкінечність осьмин вісімок – алкоголь спитій синяві вен, склянці чорнил взамін. Як формі, хвилі чужі ромб, трикутник і куб, всі кути взагалі. Брижі їй по душі. Є щось у них від губ з піною по скулі. В намірі гнати пріч смисл, чия глибина буквальна, мориста даль нагадує першоріч, уривчасті письмена, вірникові – скрижаль. Саме її тому так оспівують, в ній ніби упізнають піняву бахрому – зв’язці голосовій і зіниці приют. Обізвися сама хвиля, то слухача мало би що могло вразити, як пряма мова: «я, вибачай, не від світу сього». Сей – себе, по мені, оправдовує. Сей – спідручніший, ніже той: навідатись до рідні, оглянути Колізей, завагатись: «на кой?» Пояснень – від хвиль, чий шум, маскується під «ура», – шум, що криє стократ «вчора», «завтра», «пора», – в царині решт і сум нотувати не варт. Там, де минуле – вспак, і майбутнє роз’єм клеять гойно, творя́ть дійсність буцімто, смак диктує масам об’єм. Надобляться моря. Зоресвіт тет-а-тет, білий карлик, квазар нагадують нетіпах; себто, пожар, базар. Матерія, як естет, знається на морях. Над ними витає дух – радше часу, чим щем від катастрофи і втіхи для ніздрів, вух, – учти для діадем, де за столом – свої. Узявши собі зо дві третини землі за дно, море – не лицедій. Буквою «хір» уві корені «хвиль» воно – нас лишає надій. І чверток тверді зо три хвиля змиє, метка, мавши за епізод, і для проворних риб – суша гірш тупика: кисень, той світ, азот. У хвилі вода, відтак, оголює свою суть у профіль або в анфас: «безкінечність–о–так!»; себто, що світ і тут творений не для нас. І чи не є жура за вічністю, к тузі – тій, по янгольскому крилу – інерцією пера, пособницею стихій: навідліг, та об скалу? І чи не є Земля їй за посуд? На кшталт піали? Чи не орем ми порцелянні поля, косячи під качат різновидами кайми? Зорі кивнуть: ага, бордюр, оторочка, в’язь – у поміч, пак де-не-де губам опектись не дасть; а громокипіння га моря – не відведе. Їм видніше, либонь. Сполохів їх, меркань в космосі більш на пси зводила його хлань; раяти «охолонь» тяжче, либонь – в рази. Самі моря – поготів обернуться лицем вжеж не до нас, а вверх – сподіваючись див, як видуманий сліпцем азбуки фейерверк. Коли ми у западні в’язнемо або ми непотрібні кому, ми бачим їх уві сні, винні собі самі значно більш наяву. Водам, глибше, чим слід схвильованим, до небес підійнятим на диби, спірна свобода від всього, зокрема себе, і, позаяк – судьби. Скажімо, якщо вона є, існує – і спір об цім гучніш у глуші – то хвиля вас омина, адже моря ушир ширші за шир душі. Згортаючи шапіто, сумно гадати, чом минуще моє земне, чи особисто хто, обернений у ніщо, хвилею не гайне. І будь ви глядач з юрми, мізантроп, лиходій, і вам, за її ковток, не зайве, назустріч їй, цій свободі, – грудьми вперед, – спомогтись на крок.
|