У вечір той обабіч нашого вогню Побачили ми чорного коня. Нічого не пригадую чорніше І як вугілля були ноги в нього лише. Він чорний був як ніч, як пустота Він чорний був від гриви до хвоста. Але чорніша – та по іншому була Спина, що ще не звідала сідла. Він непорушний був. Здавалося, що спить. Лякала чорнота його копит. Він чорний був і тінь не відкидав. І в сутінках темніший не ставав. Такий, як ночі темної імла. Такий, як голка всередині є сама. Він чорний, як дерева на шляхах. Він чорний, як в сліпого на очах. Як яма під землею де зерно. Я думаю: в душі в нас так чорно́. А все-таки темнів він на очах. І ніч була – безодня – чорний прах. До нас не наближався ні на крок. Біліли його очі наче рок. Він був неначе чорний негатив Навіщо ж він свій біг призупинив, Між нами простояв він до світанку? Навіщо не відходив він до ранку? Навіщо дихав важко і чого хотів? Навіщо тирсою в пітьмі він шурхотів? Навіщо чорне світло випускав з очей? Він вершника шукав серед людей.
|