|
М. Б. IВівторок осінь розпочав. Дощило ніч. Усі птахи гайнули пріч. А я той одинак-смільчак, що оком не повів услід: небесні хлані несусвітні, дощ підмиває неба звід. Які тут півдні. IIТут, тонучи живцем в багні, бреду надвечір по стерні. Мій чобіт обридає полю, гарує угорі четвер, але утяті стеблі лізуть вверх, не потерпаючи від болю. І пруття верб, рожевуватий ткнувши мис в болото, в трясовинні пута зливають воду з опустілих гнізд сорокопуда. IIIТопчи і чвакай, колобродь, міси. Я не додам у ході. Іскру в собі у тамтій воді топи, гаси. Виляскуючи по стегну хіба, з горба бреду я до горба, безпам’ятний, в помогу ступням вкляклим підошва камінь б’є моя. На темні води ручая дивлюсь із ляком. IVО, хай несосвітенна тінь допір в моїх очах, і усоталась сирість у бороду, і кепка – набакир – вінчає нині сутінь, в ній відбившись, як грань ота, яку душі моїй не перейти – я не втечу мерщій за козирок, за ґудзичок, за чобіт за комір свій, за свій рукав. То серце зійде в гуготі, вискам донісши, що пропоротий я: холод голками в груди проника. VСюрчить і до мене вода, мороз розціпив прорізом уста. Инакше і не мовити: і де б ці, облич окрім, місця, де міг обрив спіткатися? Сміх окривів і сутінкова гать в бентезі. І темінь гасить дощовий порив. Ба, инший образ, людяний мій лик, тікає від червоних вік, над хвиль – ускач, як на коні, під соснами, а потім – вербняками, мішається з чиїмись двійниками, як годі затесатися мені. VIТопчи і чвакай, жуй зогнилий міст. Хай твані, що сотають млість хрестів погостів, нею красять доли. Ба, пензлями усіченими трав бог синяви болоту не додав... Топчи стодоли, збивай росу некошених отав, з корінням проникай углиб поволі! Як в мої груди, увійди в ґрунти, примар усіх і мертвих побуди, і най поутікають вони з кубел до сіл порожніх по стернині нив, і хай махають зграям днів брилі опудал! VIIГорбами, облисілими до сліз, шляхами їх, здебільшого у ліс, життя саме і вийде зі себе назовні, подивує з шумовиння оправ і форм. Його коріння, халяв моїх чіпляючись, сопе, і гаснуть всі вогні в селі. І я бреду по нічиїй землі, у Небуття випитую оренду, і вириває вітер з рук тепло, і хлюпа повне водами дупло, і бгає твань стежі вологу ленту. VIIIТак, я відсутній мовби цього дня. Мов осторонь я, зайвим-третім. Як та щетина, дибиться стерня, що волосінь на тілі мертвім, і над гніздом, у ній простертім, лиш мурашина метушня. Природі зайві візії билин- минучин. Її лику з краєвидом, залитому західним світлом – пороблено тьмяніти злим. І усіма п’ятьма – на те й чуття, я сторонюся того лісу: ні, Господи! цупку завісу я віч не зняв, і не суддя. А щойно, на біду свою, я і собі зарадити не гожий, ти п’ясток мій, як фіни крадію, рубай, мій Боже. IXТут, Полідевку, годі темноти. У ній не вчути уст моїх квиління. Стою, як є, в розхристанім пальті, і решетами віч світам текти, і крізь сита нерозуміння. Я глухуватий, Боже. Я сліпак. Не чую слів, і ват зо двадцять пак, сяйв місяця. Нехай. У небесах я курсу не кладу між зір і крапель. І хай не пісню вітер в цих лісах несе, а кашель. XНіч. Вересень. У головах – свіча. А тінь ще зазирає з-за плеча в мої листи, то в корені пірне обірвані. І привид твій з сіней шамтить і булькає водою, і усміхається звіздою зі настіж кинутих дверей. Тьмяніє надо мною світ. Затягує водою слід. XIТак, серце поривалось до тебе, тому воно від тебе далі. У голосі моїм все більше фальші. Як борг, її вертаю дотепер і долі тій, що не жадає крівці, завдавши ран тупих. Ба, і на кутні усмішка – не гріх! Я усміхнусь. І над собою сміх тривкіш могильної темниці, і легший диму коминів пічних. XIIЕвтерпо, ти? Куди я трапив, га? А що зі споду: во́ди? трав перга? відросток вересовий, в лірі в підкову вигнутий? – в тій мірі, що й щастя мариться, у тій, що прикінці, у інохіді якось по галопі дух перевести, як їздці, немога ні тобі, ні Каліопі.
|