IВівторок. Вересень почався. Дощ крапав всеньку ніч як смерть. Все птаство полетіло геть. Лише я сам один – хоробрості навчався, І навіть не дивився їм услід. Холодний небосхил – руїна. Дощ заливає вбогий посвіт. І не потрібна тепла лагідна країна. IIЯ тут похований живцем, Я жнивом в сутінках кульгаю тут мерцем. І чобіт розриває поле (вирують наді мною будні дні), Та зрізані стеблини лізуть догори, Не відчувають майже болі. А верб гілки, Шпигують – свій рожевий мис в болото – там де знято охорону, ще й гомонять, кидають вниз гніздо жулана геть, додолу. IIIПрожебони, пухирся й шурхоти. Прискорювати кроки не мені. І спалах, що відомий лиш тобі гаси. Я змерзлу до стегна долоню тисну плетусь до пагорба і висну без пам’яті, з якимось звуком-прахом, підборами каміння зачіпаю. Схиляюсь до струмка, зітхаю І дивлюся довкіл зі страхом. IVЩо ж, хай лягла безглуздя тінь На мої очі, хай всмокталась сирість до бороди, і поправляти кепку лінь – оцей вінок, що сутінкам як милість, і риска ця, яку душа ніяк не зможе перейти – і годі прагнути однак, за комір, ґудзики, ковнір за чоботи і рукави. Та серце калатає відшукавши Роздерті рани. Холод-звір трясе його, потрафивши. VБелькоче піді мной вода, і тягнеться мороз у отвір рота. Інакше не назвеш: чим може бути не обличчя, а місце урвища булого? Мій сміх – шульга і сутінкову гать тривожить. І кришить темноту дощів порив. І образ мій інакший, як людина, втікає від повік, підстрибує на хвилі під соснами, а потім під вербою, гаптується з моїми двійниками, ніколи не згубитися мені. VIПрожебони. Гризи зогнилий міст. Хай мжичка, оточивши кладовище, їсть фарбу зі хрестів. Але отак кінцям трави болоту не додати сивини... Топчи кожух, нутруй серед густої ще листовини. Вдирайся по корінням у глибини і там, у чорноті землі, як тут – правіше серця, всіх привидів і всіх мерців буди. Нехай втечуть, шматуючи кути, по жниву, по змарнілим селам махають налетілим дням, як капелюхами опудал. VIIНа пагорбах, під порожнечею небес, серед доріг які плетуться тільки в ліс, життя зрікається само себе і дивиться на форм відміни, нуртуючі довкола. І коріння за чоботи чіпляються мої, і гаснуть всі вогні в селі. І я іду по нічиїй землі, у Небуття я позики прошу добром. І вітер рве із рук моїх тепло, І плюскає водою у дупло, І крутить бруд стежини килимом. VIIIНаправду, тут мене нема. Десь я на стороні, за бортом. Тужавіє та лізе догори стерня, як борода на тілі мертвім, і над гніздом, в траві роздертім, кипить мурах марнотна метушня. Природа нищить, що підвладне долі, так є. Але її лице при цьому – нехай черлене від заграв та втоми – стає лихим намарно, мимоволі. Усю правицю почуттів – мою – стискаю і тікаю з лісу: ні, Господи! В очах завіса, не перетворюсь в суддю. Якщо ж – хай на біду свою – Я все-таки собі не зможу дати ради, Ти, Господи, долоню відітни мою, Неначе фін тому хто краде. IXО, друже Полідевк! тут все злилося в пляму. Та з уст моїх не вирветься страждання. Ось я стою в розірванім пальто, І світ тече крізь очі-решето, Крізь решето нерозуміння. Я глухну, Боже, сліпну, Я не чую слів, на двадцять рівно ват Жевріє місяць. Хай. Однак, по небесам Я курс не прокладу поміж зірок та крапель Нехай луна розносить по лісах Не пісеньку, а кашель. XНіч. Вересень. Все товариство – свічка. Та тінь ще дивиться із-за плеча в мої листи і риється в коріннях обірваних. І привид твій у сінях шурхоче й булькає водою і посміхається зорею в розчинених раптово дверях. Темніє наді мною світ. Вода затягує мій слід. XIДо тебе рветься серце, до сваволі тому воно – все далі. І в голосі моєму більше фальші. Але сприймай її як борг химерній долі, що вимагає щонайбільше крові і ранить голкою тупою. Якщо ти посмішки чекаєш – то імлою я посміхнусь. Усмішка наді мною вагоміша могильної плити і легша диму над трубою. XIIЕвтерпо, ти? Куди забрів я, га? І піді мною що: вода, трава, чи пагін ліри вересової, що зігнутий підковою, і щастя видається таким, що може бути, як перейти на крок з галопу так швидко щоби дихання не збити, не відаєш ні ти, ні Каліопа.
|