|
Коньяк в графині – колір янтаря, Що, для Литви, цілком, симптоматично. Коньяк з будь-кого зробить бунтаря. Що не практично. Але романтично. Обрубує він сильно якоря Всього, що нерухомо і статично. Кінець сезону. Стіл догори дном. Радіють білки, шишками наівшись. Поруч хропе російський агроном, Як звичний вже до бездоріжжя витязь. Фонтан дзюрчить, і десь там за вікном Милуються Юрате і Кастітіс. Порожні пляжі чайками живуть. На сонці сохнуть вже пусті кабіни. За дюнами транзистори ревуть І кашляють курляндські десь каміни. Каштани у калюжах вже пливуть, Як, кажуть, наче гальванічні міни. До чого метрополія глуха, Те в дюжині провінцій перейня́ли. Співа апостол вірша «аха-ха» В незрозумілому його журналі. І зліпок первородного гріха Свій образ тиражує у каналі. Країна, ера – плюнь і розітри! На хвилях скаче прикордонний катер. Коли годинник нам покаже «три», Чутні, хоч запливи за дебаркадер, Костелу дзвони. А в його нутрі На муки Сина гляне Богоматір. Якщо життям тим жити, де шляхи І дійсно вже розходяться, де фланги, Оголюючись – сором – до кістки, Розмову де ведуть про бумеранги, То в світі місця краще не знайти Осінньої, забутоі Паланги. Ні «наших», ні євреїв. Через весь Безкрайній пляж дворічний археолог Пішов у свою власну пиху, щез, Бреде, затиснувши фаянсовий осколок. І якщо серце розірветься десь, Литовською напишуть той некролог, Не більше, ніж наклейка з коробка, Де сірники ще замість запальнички. І сонце, схоже чимсь на колобка, Здивує своім заходом синичку В купчасті хмари – лиш на мить, яка Задля жалоби, чи то просто звичка. А море – вболіва, реве, проте, Безособово – як бува в артистів. Паланга знову кашляє, сопе, І вітер слухає, що вже скирдує листя, І мовчки пропускає крізь себе Республіканських велосипедистів.
|