|
E. R. Удруге до Різдва, неподалік не угавають хвилі Понту. Звізда Царів над огорожі порту. І можу не казати, що не міг без тебе жити, – адже я живу. Як видно зі листівки. Пак, існую; п’ю пиво ось, папір псую, листуюсь, топчу траву. Наразі у кав’ярні, відки ми, як випадає митями щасливим, були беззвучно кинуті підривом у будучину, втікши від зими на Південь, я окреслю досхочу мізинцем рис на мармурі нужденних; скакають німфи, тіпають у стегнах одінь парчу. У чім, боги, – як плямою вікно лишень символізує вас, на бога ви нас остерігали якомога? Майбутнє вже настало, і воно цілком терпиме; падає предмет, скрипаль виходить, музика скінчиться, і море візьме зморшками, і лиця, хоча не дме. Та якось і воно, – лишень в’яви – перехлисне решітки променадні і змиє зойки «ні!» в подивуванні, здійнявши гребні вище голови, туди, де ти пила своє вино, дрімала у саду, сушила блузку, – столи змете – майбутньому молюску мостити дно.
|