|
Пора року – зима. На кордонах супокій. Вві сні, як у купелі в чімось заміжнім, в’язкім, як варенні. І над щучим велінням кепкує тремтіння блешні, і на дрож її ревні праотчі зіниці недремні. Вдар об землю хвостом, і в морозній грудневій імлі, ти побачиш, опріч на собі неприкритого страму – то півмісяць пливе в припорошенім инеєм склі над хрестами Москви, як зухвала звитяга ісламу. Куполів, що голів, і шпилів – буцім дриґом литок! Як за смертним порогом, де стрічу навзаєм назначим, де від пуза кумирень, градирень, кремлів, синагог. Де і сам – хоч куди, зі своїм мінаретом стоячим. Не купись на басах, не зірвись на глухій фістулі. Як не владу лиху, то самі бо себе переборем. І зубчату пащеку заціп. Адже, лежма уже на столі, чи не байдуже геть – помилятися гаком чи морем.
|