(Із Марціала)*Скоро осінь. В морі вітер хвилі струже. Скоро жовтий лист на клені затріпоче. Зміна фарб оцих зворушливіша, друже, ніж нове вбрання на постаті дівочій. Що ж, краса існує в світі й поза тілом. І її в обійми взяти був би радий. Але білий світ – не шкіри смужка біла: неможливі тут ні пестощі, ні зрада. *Посилаю тобі, Постуме, ці книги. Що в столиці? Як там цезар? Чрево тішить? Або знов плете-розплутує інтриги? Цих двох справ наш Рим ніколи не облишить. Самота і ніч. Направлю гніт в олії. Стовп комах гуде-товчеться в плямі світла. Є свої між ними цезарі, повії, – . як їм всім ця товканина не обридла? *Тут є цвинтар. Спить на ньому перс-торгівець, що робив всі справи тихо й блискавично. Так і вмер. З одного боку, він – щасливець, але дому вже не бачитиме вічно. Інший напис прикраша кремезну брилу: “Найхоробрішому з левів легіону”. Смерть з ним поряд йшла, а старцем ліг в могилу. Тож і тут нашкодив виняток закону. *Кажуть люди: мало глузду – горя мало. Але й дурень чує щем чужого горя. Якщо жити вже в Імперії припало, – обирай глуху провінцію край моря. Тут спасешся від хвали і від наруги. Не вклонятися нікому – це блаженство. Кажеш, друже, всі намісники – злодюги? Хай крадуть, – аби не впали в людожерство. *Дощ, гетеро! Зустрічай! Чого б хотіла? Якщо срібла, то тоді не буде втіхи. Брати гроші з покриваючого тіла, – все одно, що вимагати сніп у стріхи. Протікаю, кажеш ти? А де ж калюжа? Я, здається, ще надійний дах для хати. От знайдеш собі колись палкого мужа, причаруєш, – він і буде протікати. *Вже пройшли ми, друже, більше половини. Вчора скіф один сказав – як вцілив з лука: “Не дивись назад, бо там самі руїни”. Хоч і варварська, та правильна наука. Був у горах. Зараз пораюсь з букетом. Треба глек знайти, щоб їм води набрати. Як там в Лівії, мій Постуме, чи де там? Ох, коли вже нам набридне воювати! *Пам’ятаєш, у намісника сестриця? Худорлява, але з повними ногами. Ти колись ще з нею спав. Вона вже жриця. Жриця, Постуме, і знається з богами. Сливи, хліб і глек вина – що друзям треба? Приїжджай, – побачить Рим моє подвір’я. Приготую тобі постіль просто неба, і повідаю, як звуться тут сузір’я. *Скоро, Постуме, твій друг, що світлу радий був завжди, – у вічну ніч впливе на ліжку. В головах візьми все те, що заощадив. На погреб, гадаю, вистачить, ще й з лишком. Прав тоді на вороній своїй кобилі в дім гетер, що притулився до застави. Дай їм грошей, – хай поплачуть, хоч би хвилю. Сльози коштують дорожче, ніж забави. *Лавр хвилюється, – аж кришиться на сонці. Все навкруг: порожнє ложе, стіл, дерева, шмат ряднини, припорошене віконце – спить, занурене у світло полудневе. Буйний Понт шумить за чорним валом піній. В сяйві бризк – чиясь фелука біля мису. На старій розсохлій лаві – Старший Пліній. Спів дрозда лунає з гриви кипарису.
|