(Із Марціала)*Нині вітер дме і хвилі з перехльостом. Скоро осінь, все міняється в окрузі. Зміна фарб зворушливіша, Постуме, ніж обнова найгарніша на подрузі. Лиш до певної межі нам діва мила – далі ліктя чи колін немає ради. Яка ж радісна краса, що поза тілом: ні обійми неможливі, ані зрада! *Надсилаю тобі, Постуме, ці книги. Що в столиці? М’яко стелять? Спати жорстко? Що там Цезар поробляє? Все інтриги? Все інтриги, ймовірно, та обжерство. Я сиджу в своїм саду, горить світильник. Ні коханки, ні дітей, ані дорослих. Замість слабих світу цього або сильних – лиш комах дзижчання суголосне. *Тут купець лежить із Азії. З тямкових був купець цей – діловий та невідвертий. Від пропасниці помер. В торгових справах з Азії приплив, а не за смертю. Поруч з ним легіонер під грубим кварцем. В грізних битвах він Імперію уславив. Скільки раз могли убити! Вмер він старцем. Навіть в цьому не існує жодних правил. *Справді, Постуме, хай курка – це не птиця, та з курячими мізками буде горе. Якщо випало в Імперії родитись, краще жити у провінції, де море. І від Цезаря далеко, й від наруги. Лабузнитися не треба, і не лають. Кажеш ти, що всі намісники – злодюги? По мені, хай радше крадуть, ніж вбивають. *Прожили життя ми більшу половину. Як сказав старенький раб біля таверни: «Озираючись ми бачим лиш руїни». Погляд, звісно, дуже варварський, та вірний. Був у горах, зараз пораюсь з букетом. Вазу гарную знайду, і води наллю у неї... Як там в Лівії, мій Постуме, – чи де там? Та невже ми й досі там воюєм? *Пам’ятаєш у намісника сестриця? Худорлява, але з повними ногами. З нею спав ти... Віднедавна стала жриця. Жриця, Постуме, – спілкується з богами. Приїжджай, вина хильнемо з свіжим хлібом. Або з сливами. Новини перекажеш. Постелю тобі в саду під чистим небом, всі сузір’я назову тобі й покажу. *Скоро, Постуме, твій друг, що любить додавання, відніманню давній борг свій сплатить. Візьмеш гроші з-під подушки без вагання, там негусто, хоч на похорон і стачить. Заверни на вороній своїй кобилі в дім гетер понад міськую нашу стіну. Дай ціну їм, за яку вони любили, щоб за ту ж мене оплакували ціну. *Зелень лавра, небувалого заввишки, Двері навстіж, запорошене віконце. І стілець полишений, і ліжко з покривалом, що ввібрало промінь сонця. Понт шумить за огорожею із піній. І суденце б’ється з вітром біля мису. На розсохлій лаві – Старший Пліній. Дрозд теркоче в шевелюрі кипарису.
|