(Із Марціала)*Нині вітер дме і хвилі більші зростом. Скоро осінь, на усе чекають зміни. Зміна барв оцих зворушливіша, Постуме, ніж коли перевдягається дівчина. До відомої межі потішить діва – вище ліктя чи коліна не підійме. У прекраснім поза тілом більше дива: ані зрада неможлива, ні обійми! *Надсилаю тобі, Постуме, ці книги. Що в столиці? М’яко спати? Хліб не черствий? Як там Цезар? Чим займається? Інтриги? Все інтриги, як завжди, та ненажерство. Я сиджу собі в саду, палає світло. Ані подруги, ні слуг – собі один я. Замість сильних і слабких оцього світу – комашні лише погідливе гудіння. *Тут лежить купець із Азії. Уміло він товари продавав, лічив монети. Швидко вмер, як лихоманка підкосила. Торгувати ж він приплив, а не померти. Поряд з ним – легіонер ось, під гранітом. Він Імперії здобув у війнах слави. Стільки раз могли убити! вмер вже дідом. Навіть в цьому не існує вічних правил. *Хай і справді, друже, курка – це не птиця, та як маєш мізки курки – вхопиш горя. Вже в Імперії якщо ти народився, краще б жив в глухій провінції край моря. І від Цезаря далеко, і від хуги. Прикидатись не потрібно, бути ницим. Кажеш ти, що всі намісники – хапуги? Та хапуга все ж миліший кровопивці. *Я з тобою цю грозу, моя гетерцю, пережду, але давай-но без торгівлі: з покриваючого тіла брать сестерцій все одно, що вимагати гонт з покрівлі. Протікаю, кажеш ти? Калюж не видко. Ще калюжі не лишав, це щира правда. Як знайдеш собі якогось чоловіка, то ж тектиме він тобі не простирадла. *Ось прожили ми вже більше половини. Раб старий мені сказав колись в шиночку: «Озираючись, ми бачим лиш руїни». Погляд, справді, досить варварський, та точний. Був у горах. Зараз маюся з букетом. Як знайду великий глек, поставлю в воду. Що там в Лівії, мій Постуме, – чи де там? Та, невже, ми ще воюєм по сьогодні? *Пам’ятаєш ти намісника сестрицю? Ту худу таку, та з повними ногами. З нею спав ти ще... Тепер вона вже – жриця. Жриця, друже, і спілкується з богами. Приїжджай, поп’єм вина, з’їмо хлібину. Будем спати у саду посеред зілля: ти мені розповіси новини, я ж скажу, як називаються сузір’я. *Скоро друг твій, що складання вмів любити, відніманню сплатить борг, що має досі. Заощадження з-під подушки візьми ти, небагато там, на похорони ж досить. Швидко їдь на вороній своїй кобилі в дім гетер біля міської брами. Дай ціну їм, за яку вони любили, щоб за ту ж саму оплакали сльозами. *Зелень лавра, що доходить до тремтіння. Двері навстіж, у пилюці скло віконця. Крісло, ліжко, що лишили в самотині. І тканина, що ввібрала в себе сонце. Понт шумить за чорним тином з темних піній. Кволий човник з вітром б’ється біля миса. На старій розсохлій лавці – Старший Пліній. Шпак щебече в шевелюрі кипариса.
|