(Із Марціала)*Нині вітряно і хвиля б’є навідліг. Скоро осінь, все поміниться невдовзі. Годі, Постуме, до болю мимовільних і обнов, і малев, подрузі в помозі. Діва тішить з осторогою за рамці – далі ліктя не узятись чи коліна. Скільки втіх у нетілесному і рацій: ні обіймів, ані зради обопільно! *Надсилаю тобі, Постуме, ці книги. Як столиця? Б’єш пороги? Стелять м’яко? Що там Цезар? Все у справах? Все інтриги? Все інтриги, далебі, або гулянка. Я сиджу собі в саду, горить світильник. Ані подруги, ні служки, ні знайомця. За слабих від світу цього, або сильних – комашні лише догідне суголосся. *Тут лежить купець із Азії. Тямущим був купчина – беручкий, скупий на ляси. Вмер зненацька: лихоманка. З неминучим підгадав, а не до вигоди оказій. Обік ліг легіонер під грубим кварцом. Він Імперію звитягами прославив. Міг загинути не раз! почив же старцем. Годі, Постуме, і тут якихось правил. *Хай направду, курка, Постуме, не птиця, а безмізкій голові хапає горя. Як випадком у Імперії родився, є провінції – глухі і біля моря. І від Цезаря далеко, і від хуги. Годі леститися, квапитись, трястися. Ти казав, усі намісники – злодюги? По мені, то хай крадій, чим кровопивця. *Разом зливу перебути, я, гетеро, не пручатимусь, та збав мене торгівлі: критись тілом у негоду за сестерцій все одно, що дранку микати у крівлі. Протікаю, кажеш? Ба, і де калюжа? Щоби я лишав калюжі – не бувало. От найдеш собі якого-небудь мужа, він і буде протікати в покривало. *От і нам уже давно за половину. Як казав мені в таверні раб недужий: «Обернімось, і побачимо руїну». Погляд, звісно, дуже варварський, та слушний. Був у горах, клопочусь тепер з букетом. Глека доброго знайду, води зіллю їм. Що у Лівії, мій Постуме, – чи де там? Непереливки, либонь, але воюєм? *Гожа, Постуме, намісника сестриця. Худорлява, але з повними ногами. Ти і з нею спав. А нині стала жриця. Жриця, Постуме, і знається з богами. Приїзди, вином вчастую, хлібом ситим, або сливами. Розкажеш мені вісті. Постелю тобі в саду під небом чистим і скажу, які сузір’я в оковиді. *Скоро, Постуме, твій друг, меткий на штучки в додаванні, з відніманням кине жарти. Забери, що заощадив, з-під подушки, там не густо, але стане поховати. Та поїдь на вороній своїй кобилі в дім гетер неподалік міського муру. Дай ціну їм, як тоді, коли любили, хай виплакують обіцяну зажуру. *Зелень лавра, неугавна в її дрожі. Двері настіж, припорошене віконце. Усамітнений стілець; в порожнім ложі плед усотує обіднє спите сонце. Понт шумує до горожі з чорних піній. Чийсь вітрильник боре хвилю біля мису. На розсохлому ослоні – Старший Пліній. Дрізд щебече в шевелюрі кипарису.
|