(З Марциала)* * *Нині вітряно, і хвилі з перехльостом. Скоро осінь, переміни і вмирання. Зміна барв оцих зворушливіша, Постум, ніж у подруги чергова зміна вбрання. Діва тішить нас лишень скупим наділом – до коліна, а чи ліктя вся відрада. Скільки втіхи є в красі, що поза тілом: ні обійми неможливі, ані зрада. * * *Надсилаю тобі, Постуме, ці книги. Що в столиці? М’яко стелять? Спати ж як то? Як там Цезар? Що він робить? Все інтриги? Все інтриги, певно, учти і пияцтво. Я сиджу в своїм садку, горить світильник. Ані подруги, ані гостей ходіння. Замість світу нашого слабких та сильних – тільки злагоджене комашні гудіння. * * *Тут лежить купець із Азії. Завзятий був купець – умів урвати якомога. Вмер миттєво: лихоманка. Торгувати він приплив, і не чекав чогось такого. Ліг за ним легіонер під камінь слідом. У боях розсунув обшири кордонів. Стільки вбить разів могли! а вмер він дідом. Навіть тут немає, Постуме, законів. * * *Кажуть, Постуме, що курка – то не птиця, мізки ж курячі завдати можуть горя. Як припало вже в Імперії родиться, ліпше жить в глухій провінції край моря. Щоб далеко Цезар був і завірюхи. Щоб не бігли всі й тремтіли, ніби вівці. Кажеш ти, що всі намісники – злодюги? Та мені миліш злодюги, ніж убивці. * * *Зливу разом цю, гетеро, аж до краю перебути згоден я, але без плати: Бо сестерцій брати з тіла, що вкриває, все одно, що дранку в даху вимагати. Протікаю, кажеш ти? Та де ж калюжа? Щоб калюжу де лишав я, не бувало. Ось як хто тебе за жінку взять подужа, протікатиме тоді на покривало. * * *Вже прожито нами більше половини. Раб старий мені промовив простодушно: «Озираючись, ми бачимо руїни». Думка, певно ж, надто варварська, та слушна. Був у горах. Клопочуся із букетом. Ось візьму великий глек, води наллю їм... Як там в Лівії, мій Постуме, чи де там? Хто б подумав, що ми досі ще воюєм? * * *Пам’ятаєш, у намісника сестриця? Худорлява, але з повними ногами. З нею спав ти ще... Допіру стала жриця. Жриця, Постуме, й спілкується з богами. Приїзди, розповіси мені що треба. Хліб, вино та сливи винесу надвір я. Постелю тобі в садочку просто неба і скажу, як називаються сузір’я. * * *Скоро в друга, що із додаванням ладив, віднімання давній борг вернуть попросить. З-під подушки забери, що заощадив. Там не вельми, та на похорон мій досить. То ж рушай на вороній своїй кобилі в дім гетер, що на краю міського тлуму. Дай їм суму, за яку мене любили, Щоб за ту ж мене й оплакували суму. * * *Зелень лавра, що пойнята дрібно дрожем. Двері навстіж, запорошене віконце. Стільчик лишено, і над спустілим ложем Полуденне всотане в тканину сонце. Понт шумить за чорною межею піній. Чийсь кораблик з вітром бореться край мису. На розсохлій давній лаві – Старший Пліній. Дрізд щебече у чуприні кипарису.
|