(З Марциала)* * *Нині вітряно і хвилі з перехлином. Скоро осінь – все оновиться в окрузі. Зміна, Постуме, цих барв миліша плином за уборів течію на любці-музі. Діва тішить до межі своєї ваби – далі ліктя і коліна тануть знади. Як же кращі не тілесного розради: Ні обійми неможливі, ані зради! * * *Посилаю тобі, Постуме, ці книги Що в столиці? Стелять м’яко? В снах не черство? Як там Цезар? Що ладнає? Все інтриги? Все інтриги, вірогідно, й ненажерство. Я сиджу в своїм саду, горить світильник. Ані слуг, ні любки, ні гостей поштивих: за слабких оцього світу і за сильних лиш узгоджене гудіння комашиних. * * *Тут лежить купець із Азії. Толковим був купцем – і діловитим, і не зичним. Вмер одразу – лихоманка. За торговим він ґешефтом плив, а не за снивом вічним. А за ним – легіонер, під грубим кварцом. У баталіях Імперію уславив. Скільки раз могли убити! Вмер же старцем. Так от, Постуме, – і тут немає правил. * * *Хай бо, Постуме, не кожна курка – птиця, та і з курячим єством уп’єшся горем. Вже як випало в Імперії роди́ться, то живи в глухій провінції над морем. І від Цезаря далеко і від хуги. Марно лестити, спішити, торопиться. Тільки зле, що всі намісники хапуги? Та хапуга все ж не те, що кровопивця. * * *Перебути вдвох, гетеро, доки злива, я не проти, та, давай-но, без торгівлі: бо сестерцій із того, що криє, тіла брати – се ж, як дранку вимагати з крівлі. Протікаю, кажеш? Тільки де ж калюжа? Щоб калюжу залишав я – не бувало. От коли собі знайдеш якого мужа, протікатиме тоді на покривало. * * *Ось і більше прожили ми половини. Як в таверні сивий раб казав зі Смирни: «Озираючись, ми бачим лиш руїни». Погляд, хоч і надто варварський, та вірний. Був у горах. І вожусь оце з букетом, глека кращого наповнюю водою. Як там в Лівії, мій Постуме, чи де там? І донині упиваємось війною? * * *А ще, Постуме, намісника сестриця – худорлява, але з повними ногами, ти, ще спав із нею, – віднедавна жриця. Жриця, Постуме, і водиться з богами. Приїзди, наллю вина, вчастую хлібом, або сливами. Розкажеш мені вісті. Постелю тобі в саду під чистим небом і сузір’їв імена назву провісні. * * *Скоро, Постуме, твій друг, в кінці складання, відніманню боргувати перестане – з-під подушки забери зі зберігання все, що знайдеш, та на похорони стане. І, за звичкою, направ ходу кобили до стіни міської, у гетер палату. Дай ціну їм, за яку колись любили. Щоб за ту вони й оплакували плату. * * *Зелень лавра, потривожена до дрожі. Двері настіж, запилюжене віконце. Стільчик кинутий і пустки слід на ложі. Ткань, що вбрала в себе полудневе сонце. Понт шумить за смоляною млою піній. Вітер з мису б’ється з парусом Париса. На розсохлому ослоні – Старший Пліній. Дрізд щебече в шевелюрі кипариса.
|