|
Анні Ахматовій Коли вона вперше до церкви внесла дитя, пробували у храмі з числа людей, що були там постійно і здавна, Святий Симеон і пророчиця Анна. І старець дитину з Маріїних рук прийняв, і всі троє стояли навкруг малятка, зливаючись в маревну раму, тим ранком, загублені в мороці храму. Той храм, наче праліс, оточував їх; схиливши верхівки, ховав від людських зіниць і від зору небес, мовби в арці, тим ранком Марію, пророчицю, старця. Єдиний промінчик світив із вікна на тім’я малому; та він ще не знав нічого і тільки посапував сонно, заснувши на дужих руках Симеона. Було ж повідомлено старцю сьому про те, що побачить він смертну пітьму не перше, ніж сина побачить Господня. Звершилось. І старець промовив: «Сьогодні, вчиняючи слово Своє провісне, Ти, Господи, з миром пускаєш мене, тому що вже очі мої це уздріли дитя; є Твоє він продовження й світла лампада кумиропоклінним усім народам, і слава Ізраїлю в нім». І тиша запала, як старець умовкнув. Та ще якусь хвилю, торкаючись крокв, вгорі, під склепінням самим куполів, кружляла над ними луна його слів із шелестом тихим, мов птаха незнана, що здатна злетіти – й спуститись нездатна. І дивно було їм. З почутим у такт лунала ця тиша. Ніяково так Марія мовчала. «Які тут слова всі...» І ось Симеон до Марії озвався: «У тім, хто лежить на раменах твоїх, – знікчемнення цих і піднесення тих, предмет суперечок і привід для воєн. І зброєю тою ж, Маріє, якою терзатимуть плоть його, буде тоді й твоїй душі завдано рани, й тобі ця рана дасть бачити ясно, мов оком, все, сховане в серці людському глибоко». Скінчив він і рушив до виходу. Вслід Марія, сутулячись, і стосом літ похилена Анна, немов занімілі, дивились. Малів він у значенні й тілі для двох цих жінок між рядами колон. Під пильністю поглядів їх, Симеон ішов мовчазний порожнечею храму туди, де дверей світляну бачив пляму. Й тверді по-старечому кроки були. Лишень трохи стишив ходу він, коли пророчиці голос почувсь позад нього, але не його там гукали, а Бога пророчиця славити вже почала. І двері все ближчі були. До чола та одягу вітер торкався вже. Й ззовні вривався шум міста крізь стіни церковні. Ішов він вмирати. Й не в гамір юрми ступив він за цими важкими дверми, а в глухонімі території смерті. Ішов він простором, позбавленим тверді, він чув, що знезвучився час поза ним. І образ Дитятка, із сяйвом ясним круг тімені, смертною тою тропою душа Симеонова перед собою несла, мов світильник, у чорну ту ніч, в якій ще нікому й ніколи раніш дорогу собі осявать не траплялось. Світильник світив, і тропа розширялась.
|