|
Анні Ахматовій Коли вона вперше до церкви внесла дитя, то її дожидали з числа людей, що постійно були там оддавна, Святий Симеон і пророчиця Анна. І старець на руки узяв його з рук Марії; і трійця присутніх округ дитини тілами непевну обраму творила у ранішній сутіні храму. Той храм заступав товариство, як бір. Від зору людського і зорева зір досвітніх він зводами високо брався хистити Марію, пророчицю, старця. І лиш випадково промінчик один на тім’я малого упав; але він нічого не знав і посапував сонно, спокійний у дужих руках Симеона. А голос був віщий старому цьому об тім, що невільний він смертну пітьму убачити перше, ніж Божого Сина. Збулося. І старець промовив: «Година, що речене сповнить і Твій рішенець, збігає, Мій Господи, щодо мене, об чім мої вічі утішно звістило дитя: і Твого негасимого світла племенам, що ідолів славлять, вогонь, і слава Ізраїлю – в нім». – Симеон умовк. І німіли горішні огроми. Лиш позвуки слів, зачіпаючи крокви, заледь шелестіли потому довкіл обмерлих присутніх, не кажучи крил під шатами храму, химерні, як птиці, удатні злетіти, безсилі спуститись. І дивно було їм. І тиша була питоміша, ніже стареча хвала. Марія мовчала. «Слова ж бо якії». І старець озвався тепер до Марії: «В припалім наразі до грудей твоїх понука падінь і звеличень людських, предмет суперечок і чварам причина. Оружжям, Маріє, що здійме людина у глумі над тілом Його, і твоя душа буде ранена. Рана сія укаже в людині усе, що допоки таїли серця, мов проникливе око». Він змовк і до виходу рушив. Услід Марія, сутула, і ношею літ похилена Анна гляділи, німотні. Він рушив, маліючи в значенні й плоті у пильних зіницях з-під затінку стін. Два погляди спину його наздогін пекли і штовхали до виходу з храму, до світла, що зовні сочилось у браму. Були тії кроки старечі тверді. Лиш голос пророчиці певність в ході порушив і стримав на хвилю старого: але не до нього гукали, а Бога пророчиця славити вже почала. І близилась брама. Одінь і чола торкав уже вітер і розвидня пляму вияснював гомін за стінами храму. Ішов він вмирати. Не гамір юрми рукою твердою одкрився з дверми, але онімілі пристанища смерті. У безмірі простору, збавленім тверді, він чув, як безчасся поглинуло звук. І образ Младенця у сяйві округ пухнастого тімені смерти тропою душа Симеона понесла з собою, як світоч виносять у чорну пітьму, в якій анікому ніколи саму тропину світити собі не траплялось. І світоч світив, і тропа роздавалась.
|