|
Анні Ахматовій Коли вона вперше до царства внесла дитину, були серед зали з числа людей, що служили у ній безнастанно, Святий Симеон і пророчиця Анна. І старець узяв дитинчатко із рук Марії, і три чоловіки довкруг дитини стояли, хисткими краями як бильця, занурені в сутінки храму. Той храм обступив їх, завмерлий увесь. Від поглядів зайвих і зору з небес вершини ховали (щоб стати уранці карбами) Марію, пророчицю, старця. І тільки на тім’я дитини пучок проміння лягав, ні про що малючок не відав ще, тільки посопував сонно й лежав на могутніх руках Симеона. Було ж бо повідано старцю сьому про те, що побачить він смерті пітьму не перше, ніж Сина уздріє Господня. Збулося. І старець промовив: «Сьогодні Дотримавши мовлене слово одне, ти, Господи, з миром відпустиш мене, бо вздрів я нарешті обіцяне Звідти дитя, що продовжить Тебе і до світла вестиме народи крізь млу перепон, і слава Ізраїлю в нім». – Симеон замовк. Тоді тиша усіх огорнула і слів цих відлуння над кроквами гулом кружляло потому ще хвилю якусь понад головами і шелест їх чувсь під храму склепінням, як птах пружнокрилий, що може злетіти, спуститись – безсилий. І дивно було їм. І тиша дива не менші таїла в собі, ніж слова. Марія мовчала. «Слова ж бо якії...» І старець промовив тоді до Марії: «Що нині лежить на раменах твоїх – падіння оцих і піднесення тих, предмет суперечок, загроза устоям. Від зброї тієї, Маріє, якою каратимуть плоть його, буде й твоя душа люто ранитись. Рана сія розкриє тобі сокровенне й глибоке в серцях у людей, як всевидяче око». Скінчивши, він рушив до виходу. Вслід Марія, зігнувшись, і тягостю літ похилена Анна в мовчанні дивились, як меншав, йдучи, він у значенні й силах для двох цих жінок попід тінню колон, і взятий у поглядів їхніх полон мов з примусу храму долаючи простір на світло ішов, де означився отвір. Старечо твердими ці кроки були. Та голос пророчиці ззаду коли почувся, притримав лиш трохи він ногу: хоч то не його окликали, а Бога пророчиця славити вже почала. І вихід наблизивсь. Одінь і чола вже вітер торкнувся, і в слух його прямо вривався життя гул за стінами храму. Він йшов помирати. Не в улишній пил з порога із храму на землю ступив, а в глухонімі пристановища смерті. Він простором йшов, що позбавлений тверді, він чув – час утратив для смертного звук. І образ дитини із сяйвом довкруг пухнастого тімені стежкою в небо душа Симеона несла перед себе так, ніби посвітач у чорну пітьму, в якій ще допіру нікому саму дорогу собі осявать не вдавалось. Посвітач світив і стезя розширялась.
|