Коли вона вперше у церкву внесла Дитину, знаходились там із числа Людей, що молилися Богу старанно, Святий Симеон і пророчиця Анна. І старець узяв немовлятко із рук Марії; і трійця їх стала навкруг Дитини, створивши ледь видиму раму, Що зовсім губилась у сутінках храму. Той храм обступав їх не гірше, ніж ліс. На сцені життя, серед темних куліс, Ховала пітьма від очей святотатця В той ранок Марію, пророчицю, старця. І лиш випадково проміння лягло На тім’я дитини, звідтіль – на чоло. Та хлопчик дрімав і посапував сонно В міцних, вузлуватих руках Симеона. Було раз провіщення старцю цьому Про те, що побачить він смерті пітьму Не перш, ніж побачить він Божого Сина. Збулося. Настала жадана година. І старець промовив: «Ще й дня не мине, Ти, Господи, з миром відпустиш мене, Бо нині сподобились очі старечі Побачить дитину, що прийме на плечі Тягар непомірний спасіння людей І шлях їм освітить». Старий іудей Вклонився поштиво, і звуки замовкли. Лиш відгук тих слів, зачіпаючи крокви, Ще довго потому вгорі шелестів В склепінні високому, ніби хотів Вмоститися там, як поранена птиця, Що здатна злетіть, та не здатна спуститься. І дивно було їм. І тиша була Дивніша, ніж мова. Марія взяла Дитину, збентежена й повна надії, І старець звернувся тоді до Марії: «В дитині, що спить на долонях твоїх, Падіння й ганьба, чи спасіння живих, Предмет суперечок, незгоди причина. І тим же мечем, що в майбутньому сина Мордовано буде, і душу твою, Простромлену наскрізь, немов у бою, Видющою зробить страждання високе В нещасних серцях, як всевидюче око». Промовив і рушив до виходу. Вслід Марія й пророчиця Анна, від літ Зігнута додолу, дивились безмовно. Він значення й розмір втрачав безумовно У поглядах їхніх, що наче крізь сон Дивились на те, як святий Симеон Поволі іде, зберігаючи сили, До дальніх дверей, що неясно біліли. І дуже повільна, стареча хода Була вдивовижу пряма і тверда. Лиш голос почувши, спинивсь край порога, Та то не його окликали, а Бога Пророчиця славить уже почала. А двері все ближче. Одежі й чола Вже вітер торкнувся. В розчинену браму Бриніло життя поза стінами храму. Він йшов помирать. Не у вуличний пил, Поріг проминувши, він твердо ступив, Ступив у безмовність і темряву смерті. Він йшов через простір, позбавлений тверді, Де час зупинився і знітився звук. І образ дитини із сяйвом навкруг Пухнастого тім’я дорогою тою Душа Симеона несла із собою, Як світоч незгасний у морок печер, В якому нікому з людей дотепер Дорогу собі освітить не траплялось. І світоч світився, а путь розширялась.
|