|
Тепер так мало грека в Ленінграді, що ми поруйнували Грецьку церкву, щоб спорудити на тамтому місці концертну залу. Ця архітектура відгонить безнадією. Не те, щоб концертна зала з тисячею місць геть безнадійна: як не є, це храм, і храм мистецтва. І чия вина, коли дає поставлений вокал збір більший, чим знамена віри? Те прикро, що тепер оддалеки ми бачитимемо не нормальну баню, але потворну, штучну площину. А щодо упослідження пропорцій, то прикрощі людини не від них, а радше від пропорцій упосліджень. Пригадую і як її ламали. Була весна, і я тоді не раз заходив до татарської родини, що мешкала неподалік. Дививсь у вікна їх і бачив Грецьку церкву. Все почалось з татарської розмови; а після додались сторонні звуки, зливаючись із нею попервах, а згодом – притлумляючи її. В церковний сад заїхав екскаватор, а на його стрілі гойдалась гиря. І стіни потихеньку піддалися. Бо годі не піддатись, коли ти стіна, а проти тебе – руйнувальник. Ба, екскаватор доста мав підстав її предметом бачити бездушним, як він, бо убачав її подобу в собі. А у бездушнім світі і поготів не прийнято пручатись. Туди зігнали потім самоскиди, бульдозери... І якось в пізній час сидів я на розвалинах абсиди. В проваллях олтаря зіяла ніч. А я – крізь ці дірки у олтарі – дивився проти ночі на трамваї, на череди померклих ліхтарів. І те, чого ніяк не стріти в церкві, міг бачити крізь призму тої церкви. Колись, мабуть, коли не стане нас, точніше – нас опісля і натомість сподобиться щось отаке явитись, чому будь-хто, нас знаючи, жахнеться. Але таких не буде забагато. А так, лишень по пам’яті, собаки на звичнім місці задирають лапу. Горожу, бач, знесли давним-давно, та їм незмінно мариться горожа. Їх марення закреслюють яву. А, може, береже земля той запах: асфальту не здолати запах псини. Та що для них оцей потворний дім! Для них садочок тут, садок – вам кажуть. А те, що очевидне для людей, собачому інстинктові байдуже. Ото й пліткуєм про «собачу вірність». Коли що і казати усерйоз стосовно поколінь, як естафети, то вірю лиш в подібну естафету. Вірніше, в тих, хто відчуває запах. Так, мало нині в Ленінграді грека, й за межами Еллади – зовсім мало. Принаймні, малувато їх, аби уберегти свої споруди віри. А вірити у наші розбудови від них не вимагають. І одне – належним чином націю хрестити, а хрест нести свій – достеменно инше. Один лиш був обов’язок у них. І впоратись вони не спомоглися. Незоране їх поле заросло. «Ти, сіячу, сьогодні дбай про плуг, а ми рішим, коли нам колоситись.» Але вони про плуг погано дбали. Сьогодні уночі дивлюсь в вікно і думаю собі, куди зайшли ми? Від чого ми допіру далі більш: від православ’я чи від еллінізму? Куди нам ближче? Що чекає нас? І чи не почалася инша ера? У чім залежні ми, якщо це так? І що повинні принести у жертву?
|