|
У Ленінграді вже так мало греків, Що ми зламали навіть Грецьку церкву, Побудувати щоб на вільнім місці Концертний зал. В такій архітектурі Є безнадійне щось, здавалося б. А втім, Концертний зал на тищу з гаком місць Не так вже безнадійний: це вже – храм, І храм мистецтва. Винен хто ж у тім, Що ті вокалыні шоу нам дають Збір більший, ніж знамена віри? Тільки шкода, що здалеку тепер Побачимо ми не нормальний купол, А плоску до потворності межу. Та що до неподобства тих пропорцій, Людина в нас залежить не від них, Частіше від пропорцій неподобства. Я пам’ятаю, як її ламали. Була весна, і я якраз тоді Ходив в татарське начебто сімейство, Що жило поруч. Я дививсь В вікно і бачив саме Грецьку церкву. З татарських почалося все розмов; А втрутилися у розмову звуки, Що злилися з промовою спочатку, Та заглушили згодом вже її. В садок церковний в’їхав екскаватор А на стрілі його чавунна гиря. І стіни стали тихо піддаватись. Не піддаватись смішно, якщо ти Стіна, перед тобою ж – руйнівник твій До того ж екскаватор вже вважав Її предметом неживим нітрохи До міри певної, подібним на той час Йому. А в тому, неживому, світі Не прийнято комусь давати здачі. Потім туди зігнали самоскиди, Бульдозери... І якось в пізній час Сидів я на руїнах вже абсиди. В провалах вівтаря зяяла ніч. І я – крізь ці дірки у вівтарі – Дивився на трамваї, що втікали, На вервечку тих тьмяних ліхтарів. Що не зустрінеш в церкві взагалі, Тепер я бачив через призму церкви. Коли-небудь, коли не стане нас, Точніше – після нас, на нашім місці Теж виникне що-небудь отаке, Чому будь-хто, хто знав нас, вмить жахнеться. Але хто знав – тих буде дуже мало. Ось так, по старій пам’яті, собаки На тому ж місці задирають лапу. Вже огорожа знесена давно, Але вона все мариться їм, мабуть. Їх мрії перекреслюють буття. Чи то земля той зберігає запах: Асфальт не подолає запах псини. І що будинок цей потворний їм! Для них садок, садок тут, говорять вам. А те, що очевидно для людей, Собакам тим байдуже абсолютно. Ось це і звуть у нас: «собача вірність». Якщо вже говорити довелось Всерйоз про естафету поколінь нам, То вірю тільки в цю я естафету. Вірніше, в тих, хто відчуває запах. Так мало нині в Ленінграді греків, Та й взагалі – не в Греції – їх мало. Принаймні, дуже мало для того, Щоб зберегти споруди греків віри. А вірити в те, що тут побудують, Ніхто не вимагав від них. Одна Справа – хрестити націю колись, А хрест нести – вже справа зовсім інша. Обов’язок в них був лише один. Та виконати його не зуміли. Неоране це поле заросло. «Сіяч, ти, бережи свою соху, Ми вирішимо, як нам колоситись». Вони свою соху не зберегли от. Вночі дивлюся нині у вікно І думаю про те, куди зайшли ми? Далекі ми найбільше від чого: Від православ’я, чи від еллінізму? Що там, попереду? До чого ми близькі? Чи не чекає нас вже інша ера? І якщо так, то в чому спільний борг? Що ми повинні їй принести в жертву?
|