Тепер так мало в Ленінграді греків, Що ми зламали навіть Грецьку церкву, Щоб збудувать на місці, що звільнилось, Концертний зал. В такій архітектурі Є щось від безнадійності. А втім, Концертний зал на кілька сотень місць Не так вже й безнадійний: все ж він – храм, Хоч храм мистецтва. Хто, між іншим, винен, Що співи роблять значно більший збір, Аніж молитви істинної віри? Та я жалкую щиро, що тепер Побачать люди не нормальний купол, А лиш низький, потворно плоский, дах. Хоч справа не в потворності пропорцій. Залежимо ми зовсім не від них, Частіше – від пропорції потворства. Я пам’ятаю, як її ламали. Була весна, і я якраз тоді Заходив до татарської родини, Що мешкала навпроти. У вікно Я часто роздивлявся Грецьку церкву. Все почалось з татарської розмови, В яку невдовзі втрутилися звуки, Що з мовою зливалися спочатку, Та заглушили потім і її. В садок церковний в’їхав екскаватор, Що мав чавунну гирю на стрілі. І стіни стали трохи піддаватись. Зумій не піддаватися, якщо ти Стіна, а проти тебе – руйнівник! До того ж, екскаватор міг вважати Її бездушним, неживим предметом, Собі якоюсь мірою подібним. А в неживому світі, як відомо, Предмет предмету здачі не дає. Туди зігнали потім самоскиди, Бульдозери... І якось в пізній час Сидів я у абсиді на руїнах. В провалах вівтаря синіла ніч. І я – крізь ці дірки у вівтарі – Дивився на трамваї запізнілі, На довгу низку тьмяних ліхтарів. І те, чого не можна стріти в церкві, Тепер я бачив через призму церкви. Колись, як нас не стане на землі, Точніше – після нас, на тому ж місці Теж виникне, можливо, щось таке, Чого усі, хто знали нас, жахнуться. Але таких не знайдеться багато. Так за старою звичкою собаки На тому ж місці задирають лапу. Паркана вже нема давним-давно, Та їм паркан ввижається, напевне. Бо пам’ять їх упертіша за дійсність. Земля, можливо, зберігає запах: Асфальту не здолати запах псини. І що для них оцей потворний дім! Для них садок тут, кажуть вам – садок. А те, що очевидне для людей, Буває для собак цілком байдужим. Цю якість і зовуть: «собача вірність». Якщо вже доведеться говорити Всерйоз про естафету поколінь, То вірю лиш в подібну естафету. Вірніш, у тих, хто відчуває запах. Так мало нині в Ленінграді греків, І в світі – поза Грецією – мало. Принаймні, недостатньо задля того, Щоб зберігати їх споруди віри. А вірити у те, що ми взялися Споруджувать, ніхто не вимагає. Бо націю хрестити – це одне, А хрест нести з народом – зовсім інше. У них один обов’язок і був, Та виконати толком не зуміли. І нива заросла, бо не орали. «Сіячу наш, не забувай про плуг, А наша справа – вчасно колоситись». Вони ж свій плуг, на жаль, не зберегли. І я вночі дивлюся у вікно І думаю про те, куди зайшли ми? Від чого ми сьогодні більш далекі: Від православ’я чи від еллінізму? До чого ми близькі? І що нас жде Попереду? Можливо, інша ера? Якщо це так, чим прислужитись їй? І що повинні принести у жертву?
|