|
Євгену Рейну, з любов’ю Пливе у тузі неугавній у цегляній товпі надсаду нічний кораблик непогасний із Олександрового саду, нічний ліхтарик і відлюдник, на ясно-жовту ружу схожий, до узголів’їв своїх любих, в ногах захожих. Пливуть у тузі неугавній сновид, п’яниць хори бджолині. Суми незбувні, непроглядні на іноземцевій світлині, і завертає до Ординки таксі, осідлане в знетямі, і каменіють в млі будинки впритул з мерцями. Пливе у тузі неугавній співець печальний по столиці, сумний двірник на вітрюгані стоїть при гасовій крамниці, спішить по вулиці безлюдній коханець сивий і красивий, і опівнічний поїзд шлюбний пливе у ній, непояснимій. Пливе у млі замоскворецькій плавець у тузі з випадкових, блукає говірок єврейський по сумовитих жовтих сходах, і у зажуру по радінню, у новорічну ніч недільну пливе мальована красуля, очей не кажучи від суму. Пливе в очах студене мрево, тремтять сніжинки на вагоні, холодний вітер блідне ревно, червоні обійма долоні, і сяйва горі медом щедрі, і пахне солодко халвою; і небом святяться вечері над головою. І рік Новий у синій гамі зі моря-марева міського пливе у тузі неугавній, немов життя нового змога, і наче буде світло й слава, і вдалий день, і доста хліба, і мов життя гойдне направо, гойднувши вліво.
|