|
Я покидаю місто, як Тесей свій Лабіринт, лишаю Мінотавра смердіти, й Аріадну – мліти ув обіймах Вакха. Ось вона, звитяга! Апофеоз самовіддачі. Бог якраз тоді погодив нашу стрічу, коли ми, в центрі справивши діла, вже несемо окраїною добич, навіки ідучи зі цих місцин, аби ніколи більше не вертати. Так чи инак, убивство є убивством. А смертним ополчатися на чудиськ. Та хто сказав, що чудиська безсмертні? А у погорді жаден щоб не міг найти від переможених відміни – Бог збавив нас цієї нагороди (позаочі догідної юрми), і мовкнути велить. І ми відходим. Тепер уже і справді – назавжди. Нехай у змозі люди повертатись туди, де злочин коять, то туди, де глуму не уник – ніхто не може. І в цьому пункті задум Божества і наші почування від принижень настільки ідеально співпадають, що за спиною опинились: ніч, огидний звір, юрми радіння сите, вогні осель. І Вакх на пустирі голубить у обіймах Аріадну. Одначе доведеться повертатись. Дістатись, дастьбі, огнища свого. І путь моя не омине це місто. Дай Боже, щоб не трапилось руці меча тоді двогострого, бо місто зазвичай починається для тих, хто мешкає у нім, зі середмість і веж їх. А чужинцю – від околиць.
|