Я залишаю місто, як Тезей – Свій Лабіринт, лишивши Мінотавра Смердіти, Аріадну ж – воркотіти В обіймах Вакха. Доля переможця – Апофеоз подвижництва. А Бог Якраз тоді підстроює нам зустріч, Коли ми, вже закінчивши діла, Із здобиччю бредемо пустирищем, Навіки ідучи із цих країв, З надією ніколи не вертатись. Та врешті-решт, убивство є убивство. Повинні смертні нищити чудовиськ. Хто скаже, що чудовиська безсмертні? І щоб себе не ставили ми вище Страховиськ, переможених у битві, Бог віднімає всяку нагороду, Від натовпу радіючого потай, І змушує мовчать. І ми йдемо. Тепер уже і справді – назавжди. Бо хоч людина може повернутись На місце власних злочинів, але Туди, де так принизили її, Вона вже повернутися не зможе. І в цьому пункті плани Божества І відчуття приниження в людині Настільки абсолютно співпадають, Що я усе лишаю: ніч, і натовп, Вогні, будинки. Вбитий Мінотавр Іще смердить. І Вакх на пустирі У темряві голубить Аріадну. Колись та доведеться повертатись... Назад. Туди, до рідної домівки. І шлях мій ляже цим забутим містом. Дай Боже, щоб зі мною не було Тоді меча, оскільки кожне місто Для тих, що там живуть, бере початок, Як правило, з центрального майдану, А для людей мандруючих – з окраїн.
|