|
Мені говорять, від’їздити час. О, дякую. Авжеж, оце збираюсь. Авжеж. Я розумію. Ліпше враз, без проводів. Авжеж, я постараюсь. О, далебі, це не далекий шлях. Ні, ні – станційка поблизу. Принаймні, не варто перейматись цим. О, так, я зовсім порожнем. Без чемоданів. Авжеж. Пора іти. Ось докурю. Авжеж. Пора. І я гадаю, досить. Безрадісну остуджену зорю дерева над вітчизною підносять. Все скінчено. Не йтиму супротив. До зустрічі – лишень потисну руку. Я видужав. Пора – і поготів. Авжеж. Моя вам дяка за розлуку. Вези мене вітчизною, таксі. Так, мовби я адресу забуваю. У зимних піль німотну даль неси. Я, знаєш, зі вітчизни вибуваю. Так, мовби сам адресу і згубив, тулю ось до вікна пітного щоку, і над рікою тою, що любив, шлях оплачý, і човняру аговкну. (Все скінчено. Нікуди не жену. Рушай і ти помалу, ради Бога. Я в небо гляну, глибоко зітхну холодним вітром з берега тамтого.) Ну, ось і він, жаданий переїзд. Ти їдь собі назад, уже без жалю. Коли увійдеш дома в свій під’їзд, я до пологих берегів причалю.
|