|
Мені говорять: від’їжджати час. Авжеж. Спасибі. Ось лишень зберуся... Авжеж. Атож. Я розумію вас – не проводжайте. Я не загублюся. Ах, ні ж бо – не далека путь моя. Якийсь отут найближчий полустанок. Ах, ні, не переймайтесь. Позаяк. Я зовсім порожнем. Без чемоданів. Авжеж. Спасибі. Я уже піду. Авжеж. Пора вже. Це збагнути просто. Безрадісну морозяну звізду дерева над вітчизною підносять. Все скінчено. Всьому приходить край. Іще потисну наостанок руку. Я видужав. Пора мені. Пора. Авжеж. Атож. Спасибі за розлуку. Вези мене вітчизною, таксі. Так, мовби я адресу забуваю. В поля мене замовклі віднеси. Бо, знаєш, я з вітчизни вибуваю. Так, мовби я адресу загубив: до скла пітного притулюсь обличчям. Над річкою, яку колись любив, я розплачусь і човняра покличу. Все скінчено. Не рвуся, не жену. Спокійно їдь назад, заради Бога. Я в небо гляну. Глибоко вдихну холодний вітер з берега чужого. Ну, ось і довгожданний переїзд. Домчи назад без жодної печалі. Ти на вітчизні зайдеш у під’їзд, я ж до низького берега причалю.
|