|
Мій Телемаку, прі за Трою край покладено. Хто горував – забув я. Гадаю, греки: стільки тіл своїх на чужині лишають тільки греки. І все-таки той самий шлях назад у часі затягнувся непомірно, неначе Посейдон, поки ми там загаялись, щомога п’ялив простір. Ніяк не втямлю, де я опинивсь, з чим навіч. Ба, угадується острів, чагар, будівлі, рохкання свиней, сад кинутий, така собі цариця, трава та камінь. Телемаче мій, всі острови один на инші схожі, як утомила подорож; і ум збивають з ліку неугавні хвилі, і око, стерте горизонтом, плаче, і м’ясиво водяне застить слух. Забув і я, чим кінчилась війна, і скільки повних літ тобі, забув я. Рости, мій Телемаку, підростай. Велять боги, то випаде нам стріча. Ти, далебі, тепер не те хлоп’я вже, перед яким я осадив биків. Коли б не Паламед, разом жили б ми. У дечім він і правий: без мене гризот себе Едипових ти збавив, і сни твої цнотливі, Телемаче.
|