|
Мій Телемаку, в Трої вже війну завершено. Хто переміг – не знаю. Напевно, греки: кинути мерців напризволяще можуть тільки греки... І все ж таки додому путівець проліг, як з’ясувалось, надто круто, немовби Посейдон, коли ми там втрачали час, для нас подовжив простір. І невідомо, де я нині, що переді мною. Цей забутий острів, кущі, будівлі, хоркання свиней, зарослий сад, а ще якась цариця, трава й каміння. Телемаче, так, любий, подібні вельми острови ці, коли ти довго в мандрах, й мозок вже збивають з ліку нескінченні хвилі, од виднокола скалки – око плаче і м’ясо вод перетинає слух. Не знаю я, чим скінчено війну, і скільки маєш років, не згадаю. Рости великим, синку мій, рости. Боги лиш знають, стрінемось чи ні ми. Ти і тепер уже не те хлоп’ятко, перед котрим я стримував биків. Коли б не Паламед, жили б ми разом. Але, можливо, завдяки йому ти звільнений від пристрастей Едіпа і сни твої безгрішні, Телемаче.
|