|
Міхаілу Ніколаєву Голово при Раднаркомі, Наркомосі, Мінзаксправі! Цю місцину я пізнаю, як окраїну Китаю! Упізнаю цю особу! В знаком допиту поставі. У крапках дірок шинелі. Мізки в комі опізнаю! Знаки ділення – де вічі, замість горла – темінь спалу. От і вийшов чоловічок, представник її загалу. Ось і він, громадянин, що виймає зі штанин. «А почім та радіола?» «Хто такий Савонарола?» «Десь бо є на те підказка?» «А клозет, як ваша ласка!» Входить Пушкін у шоломі літуна при папіросці. В чистім полі чеше скорий зі самітним пасажиром. І нарізкою навскісно, як полтавської, в дорозі з видлубаним підо Гдовом пальцем стрілочника жиром оживає снігу килим, а розвилки-полустанки окропить не однієї вмістом випитої склянки. Виють в лігвах піль, таким ошелешені вовки. «Ба, життя – як лотерея». «Вийшла заміж за єврея». «Довели нарід до ручки». «Дай червінця до получки». Входить Гоголь в безкозирці, поряд з ним – мецо-сопрано. В продуктовім – кіт наплакав; бакалія зі щурами. Рогом риючи каракуль, дехто в штанях із барана на трибуні мавзолея мружить щілочки тирана. Як лихі казали люди, вирлам з вихорами вражим узнаки, як фіш на блюді, ціпеніє труп зі фаршем. Славно гріб од самоти при гвинтівці стерегти. «Не дивись у вічі, діво: підеш, серденько, наліво». «Піп любив свою собаку». «Умирали вдвох від раку». Входить Лев Толстой в піжамі, всюди – Ясная Поляна. (Бродять парубки з ножами, пахне шипром з комсомолом.) Він учитель у Тарзана: самописка – як ліана, взад-вперед літають ядра над французьким частоколом. Се – великий син Росії, най і правлячого класу! Муж, чиї онуки босі теж не часто бачать м’ясо. Чудо-юдо: ніжний граф наплодив книжкових шаф! «Научав мінету, й тільки?». «Що за кипиш-гам без бійки? " «Крив останніми словами». «Крайні є? То я за вами». Входить пара Александрів під конвоєм Миколаші. Сповіщають: «Ось так лажа» чи «Яке смачне повидло». По Європі бродять нари в марнім пошуку параші, там і сям зніяковіле намість здибуючи бидло. Хвиля благами причалу обнадіяла «Аврору», щоб пальнула на початку безкінечного терору. Ой ти, участь корабля: скажеш «плі!» – почуєш «бля!» «Укріпив стосунки браком». «Все одно поставлю раком». «Ех, Цусімо-Хіросімо! Жити далі незносимо». Входять Герцен з Огарьовим, горобине щебетання. Що обітницям-обіймам личить, як чуже наріччя. Ліпший овид цього міста з висоти бомбардування. Глянь – набухлі, ніби вата у пахвині у заріччя, оболоки на осонні плідні ув архітектурі. Кремль маячить, буцім зона; кажуть – у мініатюрі. Бугаїне «у-у» в гайку. Дятел стукає круку. «Пленум брав перерву двічі». «Дав поліном їй меж вічі». «Білий світ арабській хаті застять знов жиди пархаті». Входить Сталін з Джугашвілі, розпашілі спересердя. Кожен иншого в прицілі, куці пальці на гашетці, і кілечки диму з люльки... Так, на думку режисера, Націй Батько був і гигнув, з нікотинами у герці. І встає Кавказ хребтами у почеснім караулі. Зі коричневого ока б’є ключем Напареулі. Друг-кунак стромляє клик в недоїдений шашлик. «Ти дививсь Дерсу Узала?» «Я тобі не все сказала». «Раз чучмек, то вірить в Будду». «Сука будеш?» – «Нею й буду». Входить з криком Закордоння – зо півкулля під забралом зі замацаним в кишені знакомитим оковидом. Обзиває Єрмолая Фредеріком або Шарлем, то пеняючи законом, то погрожуючи митом, окликає: «Як живете!» І бентежать глянцем плоті Рафаель з Буанаротті – ані біса на звороті. Пролетарій не баран: чимчикує в ресторан. «Ти у шкарах цих, як янкі». «Заламав її зі п’янки». «Був простим собі робочим». «Межи тим, усі ми дрочим». Входять Думи за Грядуще, всі у строях цвіту хакі. Мирний атом криють матом; балістичності снарядам додають у танці-шманці: «Ми вояки-забіяки! Росіянці і германці нам примір під Сталінградом». І удові, як Матрьони, глухо виють циклотрони. В Міністерстві Оборони гучно каркають ворони. А у спальні не до снів подушкам від орденів. «Де яйце, там і пательня». «Чув, московська достеменно буде знову по рублю». «Мам, я тата не люблю». Входить дехто православний, мовить: «Я тут повноправний. У душі моїй Жар-птиця і туга по государю. Ігор хутче би вернувся у обійми Ярославни. Дайте я перехрещуся, а як ні – в лице ударю. Гірше порч своїх вошивців – підчепити їх заразу. Грай, гармоне, заглуши цей саксофон – поробу джазу». До причасть і сліз роса личить жертвам обріза... «Нам біфштекс і хрін у плошці». «Бурлаки-сєвероморці крейсер витягнуть, дастьбі, й дозу променів собі». Входять Думи за Минуле, в убранні якім попало, з чорнобурками в помині. На розбірливій латині і російською тихіше запевняють: «Все пропало, а) фокстрот під абажуром, чорно-білені святині; б) ікра, севрюга, жито; в) красулині білила. Та бракує алфавіту. І дитя, осоловіло, чувши «баїньки-баю», загинає: «мать твою!». «Ліз у пах, коли знайомивсь». «Підмахну – і в Сочі». «Помісь лейкоциту з антрацитом називається Коцитом». Входять строєм піонери, хто – з моделлю зі фанери, хто – з докладним, самотужки занотованим доносом. З того світу, як химери, стукачі-пенсіонери запопадливо кивають – шмаркачам і кирпоносим, що врубають «Руський бальний», і до батьківської хати забігають притьма в спальні, де зачаті – тат прогнати. Що попишеш? Юнь, авжеж. Не задушиш, не уб’єш. «Харкнув в суп, зігнав досаду». «Срати поруч з ним не сяду». «А моя, як та мадона, не бажає без гондона». Входить Лебідь з неодмінним Відображенням озерним, взвод беріз за ним уприсядь, першій скрипці на помозі. Метр палкий, чию уяву розпалило гренадером, ба, сцикливого десятку, дряпа кігтем бархат ложі. Дощ іде. Собака гавка. З печі, з цвяшком у щербатім роті, покидь зизоока кпить з каліки голим задом: «Инвалід, га, инвалід, ой, нутро мені болить». «Загриміть у гріб – не штука!» «Пес гавкучіш, ачи сука?» «Чинник висліду в причині відпадає по кончині». Входить Мусор з криком: «Годі!». Прокурору жовна зводить. І барліг громадянина сторожують не «сезами» Може правнук, може прадід в рудних надрах тачку котить. Щедрі надра в масть политі кришталевими сльозами. І ніяких тобі склепів: в бликах повні над рудою, сяють фікси золотою у щелепі мерзлотою. Знати, доста рвали жил ті, хто голови зложив. «Хата є, та лінь злягтися». «Я не блядь, а кранівниця». «Звичка жити, до словечка, старша курки і яєчка». Ми заповнили всю сцену! Иншим – битися об стіну! Звитись соколом під купол! Брати приклад з аскариди! І гумовими ляльками, язиками збивши піну, обікластись якомога, щоб родилися гібриди. За нестачі просторіні, в чім відлитись формі маси, цвинтаря окрім, і черги мимо чорної – до каси? Гайда в степ, що люд орав до піврозпаду ядра! «Дайте строк, а вирок вспіє!» «Хто кричить: “Хапай злодíя!”? «Малювала члена в зошит». «Богом зглянутися прóшу». Входить Вечір-неборака, дім казна і де у дідька. Скатертина і фіранка не узгодять сенсів зовні. Без заваг на гугіт серця – лепет «якання», і тільки – відчуття, що Лобачевским овид зібганий сьогодні. Легіт листя барви грошей, комариний дзум з-під стелі. Вічі збільшити не гожі шість-на-дев’ять тих, що вмерлі, хто проріс в густій траві. Геж, потуги не нові. «Від кохань бувають діти. Ти один тепер на світі. Пам’ятаєш, як, бувало, я у потемках співала? Онде – кицька, онде – мишка. Онде – табір, онде – вишка. Час іде, і тихим сапом убиває маму з татом».
|