«Прєдсєдатєль Совнаркома, Наркомпроса, Мініндєла!» Ця місцевість так знайома, як окраїна Китаю! Ця особа так знайома! Допиту знак замість тіла. Полізначливість шинелі. Замість мозку – чорна кома. Замість горла – темний вечір. Замість буркал – знак розподіл. Ось і вийшов чоловічок, представник сім’ї народів. Вийшов так громадянин, що виймає зі штанин. «А по чому радіола?» «Хто такий Савонарола?» «Є скорочення можливість». «Де нужник, вкажіть на милість!» Входить Пушкін: льотний шолом; в тонких пальцях папіроса. В чистім полі поїзд мчиться з одиноким пасажиром. І нарізані на косо, як полтавська, ті колеса, з викопирсаним під Гдовом пальцем стрілочника жиром оживляють килим снігу, полустанки і розвилки обдаючи лиховмістям в горло влитої горілки. Згризши лігвища нутро, вовки виють «Йо-мойо». «І життя – мов лотерея». «Вийшла заміж за єврея». «Довели союз до ручки». «Дай червонець до получки». Входить Гоголь в безкозирці, поряд з ним мецо-сопрано. У крамниці – кіт наплакав; пацюки жнуть бакалію. Ріг ховаючи в каракуль, дехто в штанцях із барана обертається в тирана на трибуні мавзолею. Кажуть влігся всередині розчарований конечно труп-кумир, як фіш на блюді, фарширований доречно. Добре як, курок звести й занімів, гріб стерегти. «В очі не дивись-ми – діво: так чи сяк підеш наліво». «Піп у дім пустив собаку». «Вмерли обидва від раку». Входить Лев Толстой в піжамі, всюди – Ясная Поляна. Бродять парубки з ножами, пахне «Шипром» з комсомолом. Попередник він Тарзана: самописка – мов ліана, В зад-вперед літають ядра над французьким частоколом. Се – великий син Росії, хоч і правлячого класу! Муж, чиї правнуки босі знудьгувалися по м’ясу. Чудо-юдо: ніжний граф змістом став книжкових шаф! «І мін’єту вчив-ї стільки». «Що за шум й немає бійки?» «Крив останніми словами». «Хто останній? Я за вами». Входить пара Олександрів під конвоєм Ніколаші, кажуть «Що воно за лажа» або «Зцукрене повидло». По Європі бродять нари в марних пошуках параші, наповзаючи повсюди на сором’язливе бидло. Стужавілу за причалом хвилями несе «Аврору», щоб пальнуло на початку безперервного терору. Ой ти, участь корабля: скажеш «плі!» – почуєш «бля!» «Шлюбом брав її, – не браком!» «Все одно поставлю раком». «Ех, Цусімо-Хіросімо! Жити зовсім не зносимо». Входять Герцен з Огарьовим, горобці щебечуть схвально. Що звучить у мить обхвату діалектами чужини. Кращий вид на дане місто – сів якщо в бомбардувальник. Глянь – набрякнувши, мов вата, із нескром’я влоговини, розплодились без резону хмари і в архітектурі. Кремль маячить, як та зона; кажуть, що в мініатюрі. Вітру свист. Совиний гук. Ворону від дятла стук. «Гомонять, відкрився пленум». «Вгрів їй між очей поліном». «Над арабські мирні хати гордо лине жид пархатий». Входить Сталін з Джугашвілі, поміж ними вийшла свара. Ціляться між себе швидко, натискають на собачку, і димить самотньо люлька... Так, на думку режисера, дав кінці Народів Батько, що за день пустошив пачку. І стоять в почесній варті пасма гір Кавказу вснулі. Із коричневого ока б’є ключем Напареулі. Друг-кунак ікло й язик тисне в згризений шашлик. «Бачив ти Дерсу Узала?» «Я тобі не все сказала». «Раз чучмек, то вірить в Будду». «Сука будеш!» «Звісно, буду!» Суне з ґвалтом Закордоння, з забороненим півкулям і з пророслим із кишені горизонтом, вкрай огульним. Обзиває Єрмолайку Фредеріком, чи ж бо Шарлем, зачіпається закону, з митного кипить податку, ще й волає: «Як живете!» І бентежать лиском плоті Рафаель з Буанаротті – ні чорта ж-бо на звороті. Пролетаріату стан марширує в ресторан. «О, в цих шкарах ти мов янкі». «Я ламав її щоп’янки». «Був простим завжди робочим». «А між тим, усі ми дрочим». Входять Думи про Грядуще, в гімнастерках барви хакі, атомну заносять бомбу з балістичним із снарядом, Пританцьовують, кружляють: «Ми вояки-забіяки! Руський з німцем одним рядом ляжуть хоч під Сталінградом». І як вдовії Матрьони, глухо виють циклотрони. В Міністерстві оборони гучно каркають ворони. Входиш в спальню – тобі на: на подушці – ордена. «Де яйце, там сковородка». «Кажуть незабаром водка знову буде по-рублю». «Мам, я татка не люблю». Входить дехто православний, каже: «Я тут повноправний. В мене у душі Жар-птиця і туга по государю. Швидко Ігор повернеться, вдовольнитись з Ярославни. Дайте-ж бо перехреститись, а як ні – в лице ударю. Гірше порчі і лишаю – Заходу думки. Заразу – грай гармонь, глуши, благаю – саксофон, вичаддя джазу» І цілують образа з плачем жертви обріза... «Нам – біфштекс по-режисерськи». «Бурлаки Сєвєроморські тягнуть крейсер по воді, опромінені й худі». Входять Думи про Минуле, вдягнуті у що припало, в мріях, правда, в чорно-буре, та на істинній латині і російською між себе, промовляють: «Все пропало, а) фокстрот під абажуром і святині чорно-білі; б) ікра, севрюга, жито; в) красуні прикрі білі. Але – мало алфавіту. І дитя з колиски, милі вчувши «баїньки-баю», промовляє: «мать твою!» «Руку втис в шахну, вітавшись.» «Підмахну – і в Сочі». «Склавшись, лейкоцит із антрацитом іменуються Коцитом». Входять строєм піонери, хто – з моделями з фанери, хто – з написаним рукою власною дзвінким доносом. З того світу, мов химери, палачі-пенсіонери їм зворушливо кивають, заповзятим і курносим, що врубають «Руський бальний» і вбігають в хату тяті, щоб прогнати тятю з тої, де зробили їх, полаті. Що попишеш? Молодь – се ж: не задушиш, не уб’єш. «Харкнув в суп, щоб знять досаду». «Я з ним поруч й срать не сяду». «А моя ж, як та мадонна, не бажає без гондона». Входить Лебідь із Відбитком в круглім дзеркалі, в якому взвод беріз іде навприсяд – першій скрипці корчать рожі. Метр палкий, уява чия розігріта гренадером, лиш несмілого десятку, рве нігтями бархат ложі. Дощ іде. Собака виє. Звиснув з печі, коса покидь, з голим задом, дошкуляє інваліду, цвяха слинить: «Інвалід, а інвалід, все нутро моє болить». «Нумо в гріб, хоч вік не вийшов!» «Це є сука, чи щось ліпше?» «Свара наслідку й причини припиняється з кончини». «Мусор» з криком: «Досить!» – входить. Прокурору зуби зводить. Двері в кліть громадянина не нуждаються в «сезамі». Чи то правнук, чи то прадід в рудних надрах возик котить, обіллявшись щедрим надрам в масть криштальними сльозами. І за смерті перевалом, місячним залитим воском, сяє зі щелепи злотом фікс довічним мерзлим лоском. Знать надовго стачить жил тих, хто голови зложив. «Хата є, іти боїться». «Я не блядь, я кранівниця.» «Виникло життя мов звичка ще до курки і яєчка». Ми заполонили сцену! Лишилось вповзти на стіну! Знестись соколом під купол! Зменшитись до аскарида! Або всім, з ляльками вкупі, язиками б’ючи піну, хором раптом спокуситись, щоби вивести гібрида. Бо з обмеженості місця, як відлитись в форму масі, крім кладовища і, звісно, черги чорноти при касі? Ех, даєш степи й мор без піврозпаду ядра! «Строк без осуду волів б я!» «Хто кричить: “Тримай злодія!”?» «Малювала члена в зошит». «Відпустити, Христом просить». Входить Вечір в Справжнім часі, дім у чорта на задвірках. Скатерть і фіранка спорять в убранні, відкрившись зору О, якби не серце часом – даний лепет так, у лапках – відчуття, немов віднятий Лобачевським від простору. Гомін листя в колір грошей, комариний зумер, нерви, очі збільшити не можуть «шість на дев’ять» тих, хто вмерли, ким зійшла густа трава. Що ж – суть справи не нова. «Від любові будуть діти. Ти тепер один на світі. Пам’ятаєш як, бувало, я в пітьмі нічній співала? А то – кицька, а то – мишка. А то – табір, а то – вишка. То – плин часу тихим сапом зводить в пам’ять маму з татом».
|