|
А. Я. Сергеєву
I
«Імперія – країна для дурних».
Рух перекрито. Вулиці в гірляндах.
Чекають імператора. Юрба
кипить, реве. Легіонери впріли.
Та паланкін закрито, бо любов
цікавістю не можна розбавляти.
Пуста кав’ярня за палацем. В ній
голота-грек з похмурим інвалідом
неквапно грають в доміно. Столи
плямує покидь вуличного світла.
Фіранка ледь хитається під тиском
далеких гімнів. Грек програв, і він
рахує драхми, а звитяжець просить
собі круте яйце і пучку солі.
Відкупник-дід гетері молодій
розповідає у просторій спальні,
що бачив імператора. Гетера
не вірить і сміється. Це у них
прелюдія така до роздягання.
II. Палац
Народжені у мармурі сатир
і німфа задивились в глиб басейну,
що зверху вкритий пелюстками руж.
Намісник босоніж і власноручно
тутешньому цареві пику править
за трьох птахів, що вчаділи у тісті
(коли пиріг розрізали, вони
злетіли та попадали на стіл).
Ти що ж, свиня, псуєш мені кар’єру?
Підлога мокра. Цар аж відлітає,
як м’яч, від атлетичного коліна
Намісника. І знов до нього. Йде
від руж задуха. Збовванілі слуги
на стіни тупо дивляться, але
граніт не відзеркалює нічого.
Палаца дах. І місяць молодий.
Димар, що йде від кухні, гріє кішку
й голоту-грека. Грек спостерігає,
як два раби витягують з дверей
труп кухаря, загорнений в рогожу,
і до ріки спускаються поволі.
Сичить щебінка.
На даху людина
котячу пащу пальцями стиска.
IV.
Стоїть суха післясвяткова ніч.
Як кінь понурий, прапор в підворітті
жує повітря. Вулиць лабіринт
магічним сяйвом місяця залито.
Сплять люди, тож хропе і мінотавр.
Рушаймо від палацу, до окраїн,
назустріч силам, що стягли до центру
фасади пишні, статуї і бруд.
Втім, двері, що виходять на балкон,
зачинено і тут: дарує спокій
не екстер’єр, а замкненість споруд. –
вночі, коли відлуння власних кроків
беззахисне й зловісне водночас.
Тхне рибою.
Вже місто за спиною.
Але дорога місячна йде далі.
Та ось її на мить перекриває
фелука – чорна, ніби кішка, – знак,
що далі йти не варто, зупинися.
V.
В «Посланні до володарів», що скрізь
розвішане по табулах і стінах,
відомий всій громаді кіфаред,
забувши жах, натхненно закликає:
«Усунем імператора» (ого! –
цитую далі) «з цих мерзенних грошей»1.
Юрба жестикулює. Юнаки,
мужі достойні і поважні старці,
гетери, що подужали латину, –
всі одностайно стверджують: «Раніш
такого не бувало», хоч, по честі,
хотілося б продовжити: – чого
«такого» – лицарства чи хлопства?
А може, вся поезія – в оцій
відсутності розподілу чіткого?
Нестерпно синє видноколо. Хвиль
неквапний шурхіт. На гарячій брилі,
як ящірка у березневий день,
розтягшись тілом, голий чоловік
мигдалем, щойно вкраденим, ласує.
Невіддалік сміються два раби.
Вони один до одного прикуті.
Щоб освіжитись, треба якось їм
стягти дрантя.
Яка нестерпна спека!
І грек поволі з каменю сповза,
завівши очі, як дві срібні драхми
з відбитками новітніх Діоскурів.
VI.
Яка акустика! Сімнадцять років зодчий
вивчав її у кам’янім мішку
на Лемносі. Акустика чудова!
І день напрочуд сонячний. Юрба
відлилася у формі стадіону,
застигла і вже всмоктує з арени
ту лайку, без якої двом бійцям
не обійтись, щоб раптом у нестямі
забувши все, схопитись за мечі.
Мета змагання – ніяке не вбивство,
а смерть, що стане наслідком сюжету.
Так драма змістом надихає спорт.
Акустика чудова. На трибунах
нема жінок. Два леви золотих
охороняють ложу урядову.
Весь стадіон – як велетенське вухо.
«Ти покидь!» – «Сам ти покидь!» – «Гній і покидь!»
І тут Намісник всім лицем великим,
що схоже з вим’ям гнояним, сміється.
|