|
А. Я. Сергеєву I«Імперія – країна тупаків». Усякий рух зупинено з причини приїзду Імператора. Юрба тіснить легіонерів – пісні, крики; запнутий паланкін. Об’єкт палких бажань уник небажаних взаємин. В пустій кофейні позаду палат бродяга-грек й неголений каліка сидять за доміно. На скатертях остиглі смужки вуличного світла, і відголоски привітання мирно колишуть штори. Грек, програвшись геть, рахує драхми; переможець просить проварене яйце і дрібку солі. В просторій спальні сивий відкупник оповідає молодій гетері, що бачив Імператора. Гетера не вірить і регоче. Це такий прелюд у них розкутішим утіхам. II. ПалацОкаменілі німфа і сатир задивлені у глибину басейну, чия гладінь у пелюстках троянд. Намісник, босий, саморуч, навідлі кривавить пику тюхтію-царю, за трьох голубок, вчаділих у тісті (що під роздачу пирога злетіли, та плюхнули за мить, було, на стіл). Зіпсуте свято, декому кар’єра. Цар горілиць звивається на мокрій долівці юзом під міцним коліном Намісника. У пахощі троянд пітніють стіни. Челядь стетеріло, тре в позах статуй витрішками стіни. Та камінь жодну не відобража. В невірнім світлі повні угорі, скорцюблені вкіл димаря від кухні, заброда-грек з котом в обіймах бачать, як два раби виносять зі дверей труп кухаря, загорнений в ряднину, і плентаються спуском до ріки. Шурхоче рінь. Бродяга на причілку ховає кицин писок під пахву. IIIПокинутий хлопчиною голяр загледівся у дзеркало – в осмуті незбутній, геть забувши, позаяк, намиленою голову клієнта. «Хлопчина, певно, більше не загляне». Клієнт при сій оказії дрімає і споглядає суто грецькі сни: з богами, кифаредами; борців в гімнасіях, де гострий запах поту лоскоче ніздрі. Звившись зі стіни і давши коло, величенька муха сіда на білу вимилену щоку поснулого, і, борсаючись в піні, як бідні Ксенофонтові пельтасти в снігах вірменських, ледве що повзе між круч, через ущелини, провалля угору, й, оминувши жерло – рот, забратись норовить на кінчик носа. Грек лупає жахливим чорним оком, і муха, з ляку дзизнувши, злітає. IVПосушлива опіслясвятна ніч. У підворітті стяг, що кінська морда, губами мне повітря. Лабіринт порожніх вулиць опромінив місяць: жахна потвора, видно, міцно спить. Чимдалі стін двірця, то менше статуй, калюж. Фасади полиша ліпнина. У кроків опостінь зловісний звук тим часом і беззахисний; повітря пропахчується рибою: тропа кінчається. Та місячна доріжка струмує далі. Чорна тінь фелуки її перетинає, ніби кішка, і розчиняється у млі, як знак, що далі, далебі, іти не варто. VВ наліпленій на вуличних щитах цидулці «Можновладцям», вже відомий, відомий люду кифаред, в серцях і гніві, осміліло закликає прибрати Імператора зі всіх (передусім – розмінних, мідних) грошей. Юрба жестикулює. Жвава юнь, люд у сідинах, зріле чоловіцтво й обізнані у грамоті гетери напрочуд одностайно згідні, що «такого досі не було» – не вельми одначе, певні, власне, – а чого «такого»: вчинку мужа чи холуйства. Поезія, либонь, і поляга в переступі відсутньої границі. І неймовірно синій горизонт. Прибою мірний пошум. Розімлівши, мов ящірка весною, на сухій гарячій брилі голий чоловік гризе поцуплений мигдаль. Подалі докупи скуті цепом два раби, у намірі скупатись разом, навзаєм помагають, сміючись, знімати лахи. Нестерпима спека; і грек сповзає з каменя, білки віч підкотивши, буцім срібні драхми з зображенням новітніх Діоскурів. VIАкустика чудесна! Будівельник не вошей поспіль бив сімнадцять літ на Лемносі. Акустика – напрочуд. Погідна й днина видалась. Юрбі, що виповнила чашу стадіону, затамувавши подих, до смаку добірна лайка, – нею два бійці діймають один одного в арені, щоб, розпалившись, витягти мечі. Мета двобою зовсім не у вбивстві, а справедливій і логічній смерті. Драматургія переходить в спорт. Акустика чудова. На трибунах самі мужі. Світило золотить кудлатих левів в урядовій ложі. Весь стадіон – одне велике вухо. «Ти погань!» – «Сам ти погань» – «Гидь і погань!». Лице Намісника, епічно схоже зі вименем у гнійниках, сміється. VII. ВежаОпівдні свіжо. Невидимий у черевині хмар залізний шпиль муніципальній вежі слугує иншим разом за оруддя відлову громовиць, маяк та місце для піднімання прапора держави. В підмурках облаштована тюрма. Як кимось обраховано, сукупно – за фараонів, у добу сатрапів, у мусульман, в епоху християнства – сиділо або страчено було зо шість відсотків люду на теренах. Затим бо, літ не далі ста тому, дід нинішнього цезаря затіяв реформу правосуддя. Скасував богопротивний звичай кари смертю, та особливим приписом закону ті шість відсотків скоротив до двох, за ґрати запроторених, звичайно, довічно вже. Пусте, зумисне скоїв ти злочин чи завідомо невинний; закон, по суті, податтю і є. Тоді бо і побудували Вежу. Сліпучий блиск хромованої сталі. На сорок третім поверсі пастух, стромляючи лице в ілюмінатор, свою усмішку надсилає вниз, сумлінному в одвідинах собаці. VIIIФонтан, який зображує дельфіна в морській пучині, первісно сухий. Цілком резонно: кам’яна рибина у змозі обійтись і без води, як та – без риби, тесаної з брили. Який третейський суд – такий вердикт. І вирокам їх притаманна сухість. На білім тлі палацових колон і мармурових сходин гурт засмаглих вождів в плямистих м’ятих балахонах чекає яви власного царя, мов кинутий на скатерку букет – джерельної води по вінця вази. Цар появляється. Вожді встають і потрясають списами. Обійми, чоломкання, цілунки. Цáрю ледь ніяково; рятує смага шкіри: не так і видно набряки синюшні. Бродяга-грек гукає хлопчака. «Об чім вони торочать?» – «Хто, оті бо?» «Еге». – «Йому і дякують». – «За що?» Хлоп’я роняє з поглядом ясним: «А за нові закони проти бідних». IX. ЗвіринецьРешіткою, в якій томився лев на публіці, в чавуннім варіанті відтворюється плутаниця джунглів. Мох. Краплі металічної роси. Ліана, оповитий нею лотос. Природа імітується зі тим говінням і любов’ю, що відомі хіба людині, котрій не одне, де виблукатися: хащею, або в пустелі. X. ІмператорАтлет-леґіонер в лискучих латах, пильнуючи за білими дверима, зі-під яких не угава сюрчання, рахує у вікні у двір жінок. Йому, що очманів, на цім посту стовбичачи, вже видається, буцім не різні кралі мимо унизу снують постійно, а одна, та сама. Велика сутозлота буква М, що прикрашає двері, видається лиш прописною – з огляду на ту, огрядну й розпашілу у потузі, що засідає за дверми над пливом води і пильна порівно до всіх дрібниць у масі власних відображень. Принаймні, анічим швидка вода не гірш плодючих скульпторів, що царство її зображеннями геть заполонили. Прозоре, чисте дзюриво води. Огрядний, перевернутий Верзувій не поспішає з виверженням лави. Достоту – все тепер повзе зі скрипом. Імперія нагадує трирему в каналі, для триреми вузькуватім. Гребці колотять веслами об берег, і кам’яниста твердь дере борти. Ні, не скажу, що безнадійно встряли! Рух є, ми посуваємось потрохи. Ми правда пливемо. І нас ніхто не здоганяє. Прикро те, що мало нагадує це попередню швидкість! І як тут не зітхнути за часи, коли все рухалось доволі гладко. Гладко. XIСвітильник гасне, гнітиво чадить уже у півпітьмі. Тоненький струмінь сплива під стелю, білизнá чия у мороці кромішнім перші миті погодиться на всяку форму світла. Нехай і кіпоть. За вікном всю ніч в неполотім саду шумить стіною азійська злива. Але глузд – сухий. Такий сухий, що ледве помине бліде холодне полум’я обіймів, займеться сам раніше за папір пожовклий, або хворостину. Та стеля цього спалаху не бачить. Ні попелу, ні кіптю по собі не лишивши, людина йде з оселі в сиру пітьму і дибає до хвіртки. Але сріблястий голосок дрімлюги наказує вертатись. Під дощем, вона покірно знов іде до кухні, і, знявши пасок, висипає на залізний стіл однині зайві драхми. Тоді виходить. Птаха не кричить. XIIКордон поклавши перетнути, грек добув місткого лантуха, а потім, в кварталах біля ринку відловив котів дванадцятеро(чорних). З цим, уже кігтистим і нявкучим клунком вночі дістався в прикордонний ліс. Засяяв місяць, звісно, як завжди у липні б мав. Сторожові собаки в ущелині собі завалували на всю; коти, й ті припинили шкребтися у мішку і буцім стихли. І грек промовив тихо: «В добрий час. Афіно, не облиш мене. Іди попереду», – а ще додав про себе: «По цей бік од кордону покладу шістьох котів. Ані єдиним більше». Собака не полізе на сосну. Солдат не переступить забобонів. Задумка спрацювала. Повня, пси, лантух з котами, забобони, сосни – все діяло, як треба. Він забрався на перевал. Але коли уже одна нога була в чужій державі, його здогнало те, що покидав: пів-обернувшись, він побачив море. Воно ледь-ледь виднілось, ген внизу. Людина, на відміну од тварин, покинути у змозі те, що любить, (аби лише різнитись од тварини!) Та викажуть, мов слина у собак, походження її тваринне сльози: «О Талассо!..» Та у підступнім світі маячити не слід на видноті, на перевалі, у липневу повню мішенню стаючи. Узявши ношу, він обережно став спускатись вниз, вглиб континенту; і ставав назустріч ялинний гребінь замість горизонту.
|