|
Е. В., А. Д. Ні країв, ні погостів не піду обирать. На Василівський острів я вернусь умирать. Твій фасад темно-синій уві млі не найду, межи вицвілих ліній на асфальт упаду. І душа, над устами коливаючи тьму, промайне за мостами в петроградськім диму. І сльота наоколо, і квітневий сніжок, і почую я голос: – До побачень, дружок. І побачу розбіжну, ніби долю, ріку, і холодну вітчизну, і припалу щоку. І майнуть наостанок ще не трачених літ хусточки острів’янок хлопчакові услід.
|