|
Мимо капищ, ристалищ повз храми i бари, повз цвинтарі недбалі, через великі базари, миру i горя мимо, мимо Мекки i Риму, синім сонцем палимі ідуть по землі пілігрими. Вони голодні i гнані, діти долі-вигнанки, очі їх повні смеркання, серця їх повні світанку. Співають їм вслід пустині, палахкотять зірниці й небесні простори сині. Й кричать понад ними птиці, що світ залишився колишнім. Так, він в бувальцях бувалий: то незбагненно зухвалий, то в почуттях несталий. Світ брехнею кується, хоч нібито мудрий та вчений, можливо, він пізнається, та все-таки нескінченний. І значить, пуття ніскільки від віри в себе та в Бога, І значить, лишились тільки ілюзія i Дорога. Значить, ранкам вставати понад землею – над світом, землю вдобрити солдатам, поетам землю – схвалити.
|