Мимо ристалищ, капищ, мимо храмів і барів, мимо могил обабіч, мимо гулу базарів, миру і горя мимо, мимо Мекки зі Римом, синім сонцем палимі, ідуть по землі пілігрими. Горбаті вони, калічні, півголі вони, голодні, в очах їхніх смерків тіні, серця їх світанків повні. Услід їм піють пустині, заграви їх осявають, зорі горять над ними і птичі зграї горлають: що світу бути незмінним, так, він буде незмінним, буде сліпуче сніжним, і безнадійно ніжним, і оманно сердечним, світ і лишиться вічним – якимсь і осяжний чином, і, все-таки, безкінечним. І годі полегш, урешті, від віри в себе і в Бога. ...І, значить, світу доречні ілюзія та дорога. І буде сонце вставати світанками до планети. Удобрять її солдати. Одобрять її поети.
|