|
Повз капіщ та колізеїв, обабіч – і храмів і барів, насичених часом музеїв, повз великих базарів, миру і горя впродовж, повз і Мекки і Риму, смарагдовим в сонці килимом ідуть по землі пілігрими. Калічні вони, уроди, голодні, в скаженім танку, оча їх повні заходів, серця їх повні світанку. За ними ниють пустелі, зірниці далекі спалахи, зірки зазирають в оселі, кричать навздогін їм птахи: що світ залишиться той же, так, залишиться колишнім, периною сніжною, може, але безсумнівно ніжним, світ залишиться бурхливим, світ залишиться вічним, можливо, незрозумілим, можливо, анекдотичним. І, отже, немає сенсу від віри в себе та в Бога. І знову – Ok чи Cancel, алюзія чи дорога. І знов над землею світанки, і знов над землею заходи, і знову іржа їсть танки, і нових поетів оди...
|