|
Великий муж дивився у вікно, але для неї світ кінчався краєм в торочках його грецької туніки, у бганці складок нерізнимій від утихомиреного моря. Він бо дивився у вікно і його зір сягав такої далечі, що губи застигли, наче мушля, ув якій чаїться гул, і келиховий обрій був нерухомий. А її любов була, немов рибина, наготові долати море кораблю услід і хвилі тяти досконалим тілом, а може, і здогнати... але він – він подумки ступив уже на сушу. І море обернулось морем сліз. Ба, поготів – напохваті у миті, обтяженої відчаєм, і дме попутний вітер. І великий муж покинув Карфаген. Вона стояла у полисках багать, що розвели напроти стін міських її солдати, і бачила: у пелені вогню, у мареві між полум’ям і димом безгучно розсипався Карфаген, задовго до провіщення Катона.
|