|
Великий муж дивився у вікно, для неї ж увесь світ кінчався краєм його м’якої грецької туніки, яка від складок безлічі була подібна на завмерле море. Він же глядів у даль і зір його таким далеким був од місць оцих, що губи застигли, наче раковина, де таїться гул, і горизонт в бокалі був непорушний. А її любов була лиш рибою, що мала силу пуститися за кораблем услід і, хвилі розтинаючи всім тілом, догнати там його... Ось тільки він – він подумки уже зійшов на сушу. І море обернулось морем сліз. Та, як відомо, саме в найскрутнішу – мить відчаю і починає дути попутній вітер – і великий муж покинув Карфаген... Вона стояла перед багаттям – тим, що запалили її солдати під валами міста, і бачила, як в мареві його, тремтливо – поміж полум’ям і димом – розвіювався німо Карфаген, за цілу вічність до пророцтв Катона.
|