Великий муж дивився у вікно, А світ її обмежувався краєм Його туніки грецької, що схожа Була своїми складками на море, Яке в своєму бігу зупинилось! Та у вікно дивився він, і погляд Був так далеко звідсіля, що губи Застигли, ніби раковина, де Таїться гул, і горизонт в бокалі Був непорушним. А її любов Лиш рибою була, що, може, й здатна Пірнути в море вслід за кораблем І, хвилі розітнувши сильним тілом, Невдовзі наздогнать його, – та він, Він подумки ступив уже на сушу. І море обернулось морем сліз. Та, як відомо, саме у хвилини Найтяжчої розпуки задуває Попутний вітер. І великий муж Покинув Карфаген. Вона стояла За вогнищем, яке її солдати Під стінами міськими розпалили, І бачила, як в мареві, що злегка Тремтіло поміж полум’ям і димом, Беззвучно розсипався Карфаген Задовго до пророчення Катона.
|