|
Ми молоді були тоді, було все просто: простий поношений піджак, кашкет злинялий, і говорили про наш край: хвороби росту... І у гуртожитках своїх ми міцно спали. Ми молоді були тоді, та час недбало нас по щоці тріпав суворою рукою, і сурми в допризовних таборах лунали, електрозварково-вапняний запах стояв. Твердів бетон – морозним днем й глухою ніччю. Скупі на хліб роки та щедрі на новини... Була і радість щира, був і відчай, коли наш перший стратостат до неба линув. Робочі дні пливли країною в тумані, дітей іспанських, як своїх, вона вітала... Ось на вустах уже – і Чкалов, і Папанін, і від подій, як на крижині, нас хитало. Горять тридцяті ті роки, немов багаття! горить Толедо та Мадрид в кільці облоги... Вже до війни, до лиха часу небагато, і ще далека, і близька вже Перемога. О, як же швидко часові мости зтягнули від стратостата до ракети шлях тривалий... Ми вогняне оте минуле – не забули, прості пісні – але які! – ми проспівали... Світ відкривався й миготів тривожним світлом, і розганявся час, як поїзд вздовж платформи... Вдихали глибоко ми те різке повітря, і небо тих років лишилось неповторним.
|